«Zомбіленд: Контрольний постріл»

Режисер: Рубен Фляйшер

У ролях: Вуді Харрельсон, Джессі Айзенберг, Емма Стоун

Четвірка відважних виживальників з географічними локаціями замість імен – Коламбус (Джессі Айзенберг), Таллахассі (Вуді Харрельсон), Вічіта (Емма Стоун) та Літтл Рок (Ебігейл Бреслін) – пробираються через полчища зомбі до Білого дому, де і влаштовують своє житло. Але з часом рутинна нудьга бере гору над безпекою, стосунки загострюються, і Вічіта з Літтл Рок вкотре віроломно втікають. Вічіта, правда, майже відразу повертається, а навчена не прив’язуватися ні до кого (навіть до старшої сестри) Літтл Рок – ні. Вона біжить на захід разом із волохатим хіпаром, який подорожує з гітарою замість старої-доброї двостволки. Вони їдуть у напівміфічний Вавилон, нібито безпечне місце, де всі дружать і люблять один одного. Команда вирушає рятувати Літтл Рок від цього пацифістського раю.

Це сиквел, якого ніхто не просив, у франшизі, від якої ніхто нічого не чекав, і такий стан справ міг би легко призвести до творчої і, зрозуміло, комерційної невдачі. Але тільки не у випадку з другим «Zомбілендом» – фільмом, який насолоджується вторинністю і розквітає у своїй необов’язковості. Він не просто відповідає всім характеристикам поверхневого сиквела, але, здається, навмисно їх гіпертрофує. Так, місцева фабула – майже точне повторення першого фільму, багато героїв заново вибудовують ті ж стосунки, а Коламбус так само жартує за кадром, перетворюючи фільм із наративного кіно на, по суті, ілюстрований стендап з усіма властивими формату ліричними відступами. І все начебто те ж саме, але вище, сильніше і більше. Причому у прямому арифметичному сенсі: замість одного романтичного інтересу у Коламбуса, наприклад, тепер цілих два, кількість любовних ліній в цілому подвоїлася, в два рази більше стало жартів і всіляких культурних паралелей. Фільм не намагається йти в ногу з часом, а навпаки, випинає свою старомодність. Ще й додає палеолітовий архетип «тупої блондинки» – такої вульгарності собі не дозволяв навіть перший «Zомбіленд» (і тому це якось особливо смішно). Риза і Верніка, постмодерністів до самих кісток, не цікавлять ні старі, ні нові відвертості, а лише комічна переробка готових форм і сюжетів: у сиквелі вони розширюють бестіарій зомбі. У плані візуального креативу, до речі, у другого «Zомбіленда» все в повному порядку: кінцівки красиво розлітаються в слоу мо, кров ріками тече, мізки тихо сповзають по стінах.

При цьому з усією своєю приємною старомодністю «Zомбіленд» часом дуже цікаво зачіпає культурні тренди. Однією з магістральних ліній тут стає, наприклад, жорстока сатира над постапокаліптичними пацифістами – довговолосими хіпі, з яких цього року вже вдосталь познущався Квентін Тарантіно. А в одній сцені раптово вилазить тема вторинного мистецтва, коли інформація зникає дуже швидко, щоб пам’ятати про мистецтво первинне: один з хіпарів видає пісню Боба Ділана за свою (на схожому гезі будується весь сюжет недавнього Yesterday). Що це означає? Та нічого. Лише приємні дрібниці – як, втім, і весь другий «Zомбіленд». Правило виживання №32: умій радіти дрібницям.

ФЕЛІНСЬКИЙ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!