«Там нас чекала тритижнева базова воєнна підготовка, а далі – навчання у Британії. Теж вчили загальним принципам і засадам війни. 35 днів пробули ми там, навчаючись за «їхніми стандартами». Опісля навчання ми знову приїхали в Рівне і я ще майже три місяці прочекав на розприділення. Потім приїхали представники з 24 бригади і забрали нас в Донецьку область. Там знову: полігон, навчання. Рота вогневої підтримки. В суботу приїхали – у середу вже були «на нулі», – згадує початки своєї війни Петро.

«Нас вели провідники, але не довели. Тож першу ніч спали просто на землі під дощем і під ворожими дронами. На другий день добралися до невеликого бліндажу. Проте із 17 осіб, що виходили, до схованки дійшло тільки 5. Провідник підірвався на «пелюстці», також було і декілька «двохсотих». Частина групи лишилась, щоб евакуювати загиблих і поранених. А ми розділились на 2 і 3. Так і вели боротьбу. Я був наймолодший, а з Івано-Франківської області нас було в тій групі троє. З колишнього Галицького району не було більше нікого», – ділиться спогадами солдат.

«Весь час ми лежали в окопі, накриті поліетиленовою плівкою і якимись дошками. Зверху висіли дрони. Дощ і непогода. Холод. У той час ще почались дуже сильні тумани. Якраз в туман вони найбільше атакують і ми тоді мали більш-менш ближню перестрілку. Один із нас відлучився до туалету і виповз практично на ворога. Не буду вдаватись до подробиць, але цю несподівану атаку ми відбили. Ціною двох життів – одного з наших розстріляли одразу, інший хлопчина поранений приповз до нас, ми йому надали допомогу і передали далі, але до евакуації він вже не дожив», – згадує боєць.

«Крім дронів та обстрілів з міномета окупант ще травив нас газом. Захисту від хімічних атак не було, тож якнайбільше притискались до землі і просто намагались вижити. Страшно було тільки в перші дні. Потім це все переросло просто в щоденну роботу, чи то боротьбу. Поза все, докучали ще й гризуни. Те, що вони жили з нами – то таке, але вони вночі любили ще пересуватись і створювати цікаві звуки, які ми іноді вважали за наближення ворога. Тож доводилось щосекунди бути готовим до всього».

«Оскільки ми були далеко спереду, то сухопутного постачання не було взагалі – все доставляли вночі дронами. Бували часи, що їжі не було три, а то й 5 днів. Тож ми збирали дощову воду, кип’ятили і то пили – так і вижили. Проте, коли вже якась доставка до нас прилітала, то могли трохи і пошикувати. Чого найбільше не вистачало – сигарет і солодощів. Курили все – від чайних пакетиків, до сухого дубового листя. А солодощів хотілося до смерті. Після цих днів на фронті пообіцяв собі, що ніколи не кину палити. Але завжди згадую слова «діда» – військового, з яким провів ці дні – «не завжди так буде». Ці слова я навіть намалював собі на «ватнику». Також багато ще різних ескізів для татуювань наніс на той светр, а колись планую собі і справжнє татуювання зробити. Також далася взнаки і колишня наука на коваля – зробив собі із ложки перстень. А ще – тричі перечитав «дідову» Біблію. Якось треба було рятуватись від страху та нудьги», – зазначає Петро.