100 днів пекла: історія прикарпатського захисника Петра Сушка, який вижив без повноцінної їжі, води та сну

  • Він не втратив сили духу.
     
    Історію молодого мешканця Галич-Заріки, Петра Сушка, який провів на нулі більше ста днів, розповіли на сторінці Галицької територіальної громади.
     
    Народився Петро 10 липня 2000 року. Ходив до школи у Галичі-Зарікою. Пізніше навчався на коваля у 21-училищі в Івано-Франківську. За професією не працював – одразу пішов «на радіозавод», де працював майже три роки. У АТО чи ОСС участі не брав, та й досвіду строкової служби не мав, проте у 23 річному віці став на захист України – 29 квітня 2024 року був ще в Галичі, а 30 квітня – вже у Рівному, на полігоні.
     
    «Там нас чекала тритижнева базова воєнна підготовка, а далі – навчання у Британії. Теж вчили загальним принципам і засадам війни. 35 днів пробули ми там, навчаючись за «їхніми стандартами». Опісля навчання ми знову приїхали в Рівне і я ще майже три місяці прочекав на розприділення. Потім приїхали представники з 24 бригади і забрали нас в Донецьку область. Там знову: полігон, навчання. Рота вогневої підтримки. В суботу приїхали – у середу вже були «на нулі» – згадує початки своєї війни Петро.
     
    За словами захисника, зі зброї у них були автомати Калашникова (АК-74), навіси, набори патронів і завдання дійти до секторів забудови в Часовому Яру. Але до будівель дійти не вдалося.
     
    «Нас вели провідники, але не довели. Тож першу ніч спали просто на землі під дощем і під ворожими дронами. На другий день добралися до невеликого бліндажу. Проте із 17 осіб, що виходили, до схованки дійшло тільки 5. Провідник підірвався на «пелюстці», також було і декілька «двохсотих». Частина групи лишилась, щоб евакуювати загиблих і поранених. А ми розділились на 2 і 3. Так і вели боротьбу. Я був наймолодший, а з Івано-Франківської області нас було в тій групі троє. З колишнього Галицького району не було більше нікого» – ділиться спогадами солдат.
     
    Оскільки група до Часового Яру так і не дійшла, то зупинилась на околиці і могла вести тільки допоміжний вогонь, практично не бравши участі у ближніх боях. Проте, як зазначає Петро, довелося їм і там не солодко.
     
    «Весь час ми лежали в окопі, накриті поліетиленовою плівкою і якимись дошками. Зверху висіли дрони. Дощ і непогода. Холод. У той час ще почались дуже сильні тумани. Якраз в туман вони найбільше атакують і ми тоді мали більш-менш ближню перестрілку. Один із нас відлучився до туалету і виповз практично на ворога. Не буду вдаватись до подробиць, але цю несподівану атаку ми відбили. Ціною двох життів – одного з наших розстріляли одразу, інший хлопчина поранений приповз до нас, ми йому надали допомогу і передали далі, але до евакуації він вже не дожив» – згадує боєць.
     
    І так хлопці воювали дуже довго – зайшли на позицію 18 жовтня 2024 року, а вийшли – 26 січня 2025 року. Без перерви.
     
    «Крім дронів та обстрілів з міномета окупант ще травив нас газом. Захисту від хімічних атак не було, тож якнайбільше притискались до землі і просто намагались вижити. Страшно було тільки в перші дні. Потім це все переросло просто в щоденну роботу, чи то боротьбу. Поза все, докучали ще й гризуни. Те, що вони жили з нами – то таке, але вони вночі любили ще пересуватись і створювати цікаві звуки, які ми іноді вважали за наближення ворога. Тож доводилось щосекунди бути готовим до всього».
     
    Отак лежачи в невеликому бліндажі хлопці боронили Україну більше 100 днів без перерви, прострілювали територію, надавали вогневу підтримку. Проте, треба було ще і якось виживати.
     
    «Оскільки ми були далеко спереду, то сухопутного постачання не було взагалі – все доставляли вночі дронами. Бували часи, що їжі не було три, а то й 5 днів. Тож ми збирали дощову воду, кип’ятили і то пили – так і вижили. Проте, коли вже якась доставка до нас прилітала, то могли трохи і пошикувати. Чого найбільше не вистачало – сигарет і солодощів. Курили все – від чайних пакетиків, до сухого дубового листя. А солодощів хотілося до смерті. Після цих днів на фронті пообіцяв собі, що ніколи не кину палити). Але завжди згадую слова «діда» – військового, з яким провів ці дні – «не завжди так буде». Ці слова я навіть намалював собі на «ватнику». Також багато ще різних ескізів для татуювань наніс на той светр, а колись планую собі і справжнє татуювання зробити. Також далася взнаки і колишня наука на коваля – зробив собі із ложки перстень. А ще – тричі перечитав «дідову» Біблію. Якось треба було рятуватись від страху та нудьги» – зазначає Петро.
     
    Зараз солдат перебуває у відпустці, відвідує родичів, допомагає батькам. Тішиться, що вижив, адже надії на повернення звідти було мало. А по відпустці знову готується на фронт, адже війна ще не закінчилась. Ворог далі нищить нашу землю, захоплює міста і вбиває людей.

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!