Історію молодого мешканця Галич-Заріки, Петра Сушка, який провів на нулі більше ста днів, розповіли на сторінці Галицької територіальної громади.
Народився Петро 10 липня 2000 року. Ходив до школи у Галичі-Зарікою. Пізніше навчався на коваля у 21-училищі в Івано-Франківську. За професією не працював – одразу пішов «на радіозавод», де працював майже три роки. У АТО чи ОСС участі не брав, та й досвіду строкової служби не мав, проте у 23 річному віці став на захист України – 29 квітня 2024 року був ще в Галичі, а 30 квітня – вже у Рівному, на полігоні.
«Там нас чекала тритижнева базова воєнна підготовка, а далі – навчання у Британії. Теж вчили загальним принципам і засадам війни. 35 днів пробули ми там, навчаючись за «їхніми стандартами». Опісля навчання ми знову приїхали в Рівне і я ще майже три місяці прочекав на розприділення. Потім приїхали представники з 24 бригади і забрали нас в Донецьку область. Там знову: полігон, навчання. Рота вогневої підтримки. В суботу приїхали – у середу вже були «на нулі», – згадує початки своєї війни Петро.
За словами захисника, зі зброї у них були автомати Калашникова (АК-74), навіси, набори патронів і завдання дійти до секторів забудови в Часовому Яру. Але до будівель дійти не вдалося.
«Нас вели провідники, але не довели. Тож першу ніч спали просто на землі під дощем і під ворожими дронами. На другий день добралися до невеликого бліндажу. Проте із 17 осіб, що виходили, до схованки дійшло тільки 5. Провідник підірвався на «пелюстці», також було і декілька «двохсотих». Частина групи лишилась, щоб евакуювати загиблих і поранених. А ми розділились на 2 і 3. Так і вели боротьбу. Я був наймолодший, а з Івано-Франківської області нас було в тій групі троє. З колишнього Галицького району не було більше нікого», – ділиться спогадами солдат.
Оскільки група до Часового Яру так і не дійшла, то зупинилась на околиці і могла вести тільки допоміжний вогонь, практично не бравши участі у ближніх боях. Проте, як зазначає Петро, довелося їм і там не солодко.
«Весь час ми лежали в окопі, накриті поліетиленовою плівкою і якимись дошками. Зверху висіли дрони. Дощ і непогода. Холод. У той час ще почались дуже сильні тумани. Якраз в туман вони найбільше атакують і ми тоді мали більш-менш ближню перестрілку. Один із нас відлучився до туалету і виповз практично на ворога. Не буду вдаватись до подробиць, але цю несподівану атаку ми відбили. Ціною двох життів – одного з наших розстріляли одразу, інший хлопчина поранений приповз до нас, ми йому надали допомогу і передали далі, але до евакуації він вже не дожив», – згадує боєць.
І так хлопці воювали дуже довго – зайшли на позицію 18 жовтня 2024 року, а вийшли – 26 січня 2025 року. Без перерви.
«Крім дронів та обстрілів з міномета окупант ще травив нас газом. Захисту від хімічних атак не було, тож якнайбільше притискались до землі і просто намагались вижити. Страшно було тільки в перші дні. Потім це все переросло просто в щоденну роботу, чи то боротьбу. Поза все, докучали ще й гризуни. Те, що вони жили з нами – то таке, але вони вночі любили ще пересуватись і створювати цікаві звуки, які ми іноді вважали за наближення ворога. Тож доводилось щосекунди бути готовим до всього».
Отак, лежачи в невеликому бліндажі, хлопці боронили Україну більше 100 днів без перерви, прострілювали територію, надавали вогневу підтримку. Проте, треба було ще і якось виживати.
«Оскільки ми були далеко спереду, то сухопутного постачання не було взагалі – все доставляли вночі дронами. Бували часи, що їжі не було три, а то й 5 днів. Тож ми збирали дощову воду, кип’ятили і то пили – так і вижили. Проте, коли вже якась доставка до нас прилітала, то могли трохи і пошикувати. Чого найбільше не вистачало – сигарет і солодощів. Курили все – від чайних пакетиків, до сухого дубового листя. А солодощів хотілося до смерті. Після цих днів на фронті пообіцяв собі, що ніколи не кину палити. Але завжди згадую слова «діда» – військового, з яким провів ці дні – «не завжди так буде». Ці слова я навіть намалював собі на «ватнику». Також багато ще різних ескізів для татуювань наніс на той светр, а колись планую собі і справжнє татуювання зробити. Також далася взнаки і колишня наука на коваля – зробив собі із ложки перстень. А ще – тричі перечитав «дідову» Біблію. Якось треба було рятуватись від страху та нудьги», – зазначає Петро.
Зараз солдат перебуває у відпустці, відвідує родичів, допомагає батькам. Тішиться, що вижив, адже надії на повернення звідти було мало. А по відпустці знову готується на фронт, адже війна ще не закінчилась. Ворог далі нищить нашу землю, захоплює міста і вбиває людей.
Для мене очікування Великодня проступає особливо чітко та ясно, коли з’являється афішка, що от-от відчинить свої двері виставка «Великодня». Величне християнське свято, про яке митці говорять у живописі, малярстві, скульптурі, різьбі по дереву, у ювелірних прикрасах, одязі, і звісно ж, у писанках. Іконописні сюжети та світські, сакральні та побутові, пейзажі, натюрморти, портрети… Метал, кераміка, дерево…
Чергова моя поїздка до чоловіка виявилася чи не найважчою. Мені вперше самостійно довелося їхати за кермом майже 500 км. Я зважилася на цей крок, бо розумію, що ще не скоро закінчаться наші з Вовою фронтові побачення. Водіння як крок до свободи Коли я 9 років тому пішла вчитися, щоб отримати водійське посвідчення, то й уявити
В 2022 році моє місто знаходилось в 100 кілометрах від лінії бойового зткнення — глибокий тил на заході Донецької області. Покровськ, Добропілля, Білицьке, Білозерське і сусідні містечка й села стали прихистком для тисяч вимушених переселенців зі зруйнованих та окупованих населених пунктів. Звісно, близькість фронту відчувалась в усьому — літаки в небі, важка техніка транзитом, пікапи
Останні тижні переконливо продемонстрували, що Путін не лише погано знає історію, але і як менеджер дуже слабенький. Він намагається застосувати методи неефективного впливу, брати кількістю, а не якістю там, де потрібно діяти раціонально та точно. Міф про «велич Росії» руйнується не лише діями ЗСУ, але і протестами мобілізованих росіян. Варто нагадати, що на старті широкомасштабного