Поезія для нас є радше рідкісним гостем, ніж постійним відвідувачем. Ми рідко до неї звертаємось, а дарма. Вона володіє неймовірною силою, що не кажіть, ні один прозовий твір не несе в собі стільки натхнення, духу, мужності та стержня, не зачаровує серце, не обпікає його палкими словами та римами.

Поезія – це сповідь душі, її крик, шепіт і мовчання. Вона нас наповнює, знищує і підносить.

До чого це все? 8 січня – день народження поета Василя Симоненка. Українського письменника, вірші, якого є чимось більшим за римований твір. 

Про Василя Симоненка ми насправді мало знаємо. Точніше про нього попри все мало говорять, десь відбуваються літературні вечори, студентські або шкільні гуртки, також згадуємо його в такі дні як сьогодні, та чи цього достатньо?

Історія життя цієї людини коротка і трагічна, і вона розбиває серце. Адже Василь Симоненко прожив всього лише 28 років. Молодий хлопець повний життя, мрій, сподівань згас за 1 рік. Діагноз – рак, став вироком поета. Хоча не обійшлося без втручання, можливо Василеві вдалося б довше боротися, а може й перемогти хворобу. Та його жорстоко побили представники міліції, досі не відомо чи це була випадковість, чи спланований акт агресії проти молодого активіста. Але як би не було, люди, які мають владу нею користуються і використовують у своїх цілях. 

Ким ж був Василь Симоненко і чому владі він був неугодним? 

Журналіст – автор критичних та викривальних статей, працював у газетах «Молодь Черкащини» та «Літературна Україна». Розповідав про соціальну несправедливість, за що був під наглядом в КДБ. Тому його творчість не друкували або вносили серйозну цензуру.

Громадський діяч та правозахисник. Разом з однодумцями вони документували злочини радянської влади проти українських діячів – репресії, заслання, знищення. Був одним з ініціаторів пошуку, вивчення та оприлюднення місць масових поховань репресованих. 

Учасник руху інтелігенції, “шістдесятники”, яка боролась за українську мову та культуру  проти тоталітарного режиму та русифікації. Серед них було багато відомих діячів таких як Алла Горська, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк, Василь Стус та ін.

Творчість Василя Симоненка це направду дивовижна річ. Занурившись в його збірку “Земне тяжіння” я зрозуміла, що поезія має стати часточкою нашого з вами життя. Адже є найкращим лікарем душі.

Василь Симоненко писав сильно – у його віршах дійсно відчувається любов до України, щира, безмежна, глибока. Він не просто описував реальність – він проживав її у своїй поезії, висловлюючи все те, що інші боявся сказати вголос. Його слова звучали як заклик до дії, як нагадування про те, що кожен із нас несе відповідальність за долю своєї Батьківщини.

Інтимна поезія Симоненка пронизана щирістю, емоційною глибиною та тонким психологізмом. А особистісна лірика – це розмова з собою, з Богом, зі світом. Через свої твори він прагне знайти відповіді на питання про сенс життя, своє місце в ньому та справжні цінності. 

Прочитайте цитати з творчості Василя Симоненка та впустіть його поезію у своє життя.

 

Ти знаєш, що ти – людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні.

“Ти знаєш, що ти – людина?”, зі збірки “Земне тяжіння” 

 

Вона прийшла непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів.

Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снів.

“Вона прийшла непрохана й неждана”, зі збірки “Тиша і грім” 

 

Мені здається, — може, я не знаю, —

Було і буде так у всі часи:

Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси.

“Любов”, зі збірки “Земне тяжіння” 

 

Є в коханні і будні, і свята,

Є у ньому і радість, і жаль,

Бо не можна життя заховати

За рожевих ілюзій вуаль.

“Є в коханні і будні, і свята”, зі збірки “Земне тяжіння” 

 

У мою б увірвалася мову,

Щоб сказати в тривожну мить:

— Ненаглядна, злюща, чудова,

Я без тебе не можу жить!..

“Є в коханні і будні, і свята”, зі збірки “Земне тяжіння” 

 

Я тебе зустрів і не зберіг?

Ти і я — це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Будуть Я приходити до Тебе,

І до інших йтимуть

Горді Ти.

“Ну скажи — хіба не фантастично”, зі збірки «Земне тяжіння»

 

Рідко, нене, згадують про тебе,

Дні занадто куці та малі,

Ще не всі чорти живуть на небі,

Ходить їх до біса на землі.

“Задивляюсь у твої зіниці”, зі збірки “Тиша і грім” 

 

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік…

“Задивляюсь у твої зіниці”, зі збірки “Тиша і грім” 

 

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

“Лебеді материнства”, зі збірки “Земне тяжіння” 

 

О курде! Бережи свої набої —

Без них тобі свій рід не вберегти.

Не заколисуй ненависті силу,

Тоді привітність візьмеш за девіз,

Як упаде в роззявлену могилу

Останній на планеті шовініст.

 “Курдському братові”, зі збірки “Земне тяжіння”

 

І тут ні сліз, ні відчаю не треба,

І тут не треба страху і ниття —

Живе лиш той, хто не живе для себе,

Хто для других виборює життя.

“Можливо знову загримлять гармати.”, зі збірки “Тиша і грім”

 

Можна жить, а можна існувати,

Можна думать – можна повторять.

Та не можуть душу зігрівати

Ті, що не палають, не горять!

“Можна”, зі збірки “Вино з троянд” 

 

А живуть століття після смерті

Ті, що роблять те, чого “не можна”.

“Можна”, зі збірки “Вино з троянд”

 

Найогидніші очі — порожні,

Найгрізніше мовчить гроза,

Найнікчемніші душі вельможні,

Найпідліша — брехлива сльоза.

“Найогидніші очі порожні”, зі збірки “Земне тяжіння”

 

Але правди в брехні не розмішуй,

Не ганьби все підряд без пуття,

Бо на світі той наймудріший,

Хто найдужче любить життя.

“Найогидніші очі порожні”, зі збірки “Земне тяжіння”

 

Не стала навколішки гордість моя.

Ліниво тяглася отара хвилин…

На світі безліч таких, як я,

Та я, їй-Богу, один.

“Я…”, зі збірки “Земне тяжіння”

 

Ми — не безліч стандартних “я”,

А безліч всесвітів різних.

Ми — це народу одвічне лоно,

Ми — океанна вселюдська сім’я.

І тільки тих поважають мільйони,

Хто поважає мільйони “я”.

“Я…”, зі збірки “Земне тяжіння”

 

Слід би катюгам давно зазубрить:

можна прострелити мозок,

що думку народить,

думки ж не вбить!

“Як не крути”, зі збірки “Земне тяжіння”

 

Гранітні обеліски, як медузи,

Повзли, повзли і вибилися з сил —

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місця для могил.

“На цвинтарі розстріляних ілюзій”, зі збірки “Земне тяжіння”

 

Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!

Життя не наліза на ваш копил.

Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій

Уже немає місця для могил!

“На цвинтарі розстріляних ілюзій”, зі збірки “Земне тяжіння”

 

Хто сказав, що все уже відкрито?

Нащо ж ми народжені тоді?

Як нам помістити у корито

Наші сподівання молоді?

“Гей, нові Колумби й Магеллани”, зі збірки “Земне тяжіння”

 

Жоден вітер Сонця не остудить,

Півень землю всю не розгребе!

Україно! Доки жити буду,

Доти відкриватиму тебе.

“Гей, нові Колумби й Магеллани”, зі збірки “Земне тяжіння”

 

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди

І орди завойовників-заброд!

“Де зараз ви, кати мого народу?”, зі збірки “Земне тяжіння”

 

Вірнішого і сердечнішого побратима, ніж папір, я не знаю.

“Окрайці думок (18.09.1962)”

 

Запізніле каяття завжди схоже на позерство, але у мене немає іншого виходу. Треба вчитися бачити себе збоку.

“Окрайці думок (09.11.1962)”

 

Часто сумніви нищать будь-яку впевненість в своїй мужності. Я не знаю, як триматимуся, коли посиплються на мою голову справжні випробування. Чи лишуся людиною, чи жах засліпить не лише очі, а й розум? Втрата мужності — це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям. 

“Окрайці думок (6.07.1963)”

 

З іронією оглядаюся на пройдене: мені двадцять дев’ять скоро стукне, а що я зробив, чи бодай почав, значне? Не життя, а низка дрібних клопотів, дрібних невдач, дрібних розчарувань і дрібних успіхів!

“Окрайці думок (22.07.1963)”

 

Ні, не так я мріяв жити, як живу. Щасливий той, хто хоче мало від життя, — він ніколи не розчарується в ньому. Найпростіший і найкоротший шлях до так званого щастя — стати обивателем. Мозок, здатний породжувати мислі, не здатний зробити його власника щасливим.

“Окрайці думок (22.07.1963)”

Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини.

“Окрайці думок (16.10.1962)”

 

Я ніколи навіть не пробував писати ґрунтовні і глибокі відповіді на мілкі твори. В калюжі глибоко не пірнеш, будь ти хоч японським шукачем перлів.

“Окрайці думок (21.10.1962)”

 

Як простір немислимий без руху, так поезія немислима без думки. Що то за простір, коли в ньому не можна рухатися? Яка то поезія, коли вона не мислить? Поезія — це прекрасна мудрість.

“Окрайці думок (21.10.1962)”

 

 

 

Підготувала Галина Чулей