Іноді мені здається, що для наступної репліки у розмові я не зможу зв’язати слова у речення, навіть у якесь неповне і односкладне, хай би що ці терміни означали. Усвідомлено мені потрібно було би багато часу, щоб з’єднати докупи відмінки, часи і всі інші речі, які можуть у мові знадобитись.

Багато моїх вчителів, чи, як вони люблять, щоб їх називали, викладачів, з різних мов часто мені казали, що відчуття мови – це пусте. Головне – знати правила. Граматика, фонетика, етимологія… Я схиляю голову перед їхнім досвідом і витонченою силою думки, але не погоджуюсь категорично. У вивченні будь-якої мови чи навіть будь-якої науки, наприклад, геометрії чи фізики, які також загалом можуть вважатись мовними системами, роль флагману відіграє тільки практика і, як наслідок, відчуття мови.

Можна навчити людину будь-якій кількості правил, бо можливості нашого мозку необмежені, але це ніяк не зарадить тому, що вона не вміє розмовляти. І не стане людина розмовляти, навіть якщо знатиме все назубок, поки не навчиться не клякнути перед іноземцями і не боятись говорити. І поки з ходу не бачитиме формули у прикладах і фігурах – не вирішуватиме і квадратних рівнянь. Наприклад, я можу знати, де треба брати мі-бемоль на грифі гітари, але від того мені не легше перейти на нього з соль-мажору, бо я не брав інструмента до рук вже зо півроку.

І от нам дістався у спадок цей світ, повний автоматії. І добре ще, коли люди займаються автоматією такою, як я описав. Тобто вони перебували у середовищі чи багато практикувались, і через те тепер їм не треба напружуватись, щоб знати, що в акузативі чоловічого роду артикль має закінчення -en. Просто собі розмовляють. Але страшніша автоматія у речах серйозніших. Так, мене завжди дивували сатаністи.

От, думаю я, якщо ти віриш у Сатану, отже, ти маєш більш-менш орієнтуватись у біблійній історії створення світу і часах до того. Принаймні, маєш мати якесь уявлення. Тому що, так чи інакше, це все фігури одної партії – Бог, янголи, Диявол, його янголи. Тож якщо ти віриш у Сатану, то ти віриш і в Бога. Не інакше. Бо стверджувати протилежне – це наче не сперечатись про те, що було раніше, курка чи яйце, а казати, що курки ніколи не було. Значить маєш розуміти, що бік диявола – сторона, що має програти. Ага. Тож я не бачу, як можна усвідомлено обирати бік, що не переможе в останній битві. Тобто я ще розумію, чому можна вболівати за спортивну команду, що систематично програє. Там може бути командний дух, хлопці, з якими ти виріс у дворі і які тепер грають за ФК з іменем твого міста. Нормально. Зі стадіону за три години виганяють усіх, хто там тренується, наводять побілкою лінії на полі, підіймають прапори, і місцева команда зливається у мужній звитязі. З трибун щось волають, скандують, просять гол. Я не імпоную, але можу зрозуміти і не засуджую. Кожен розслабляється, як хоче і може. Будь ласка. Але коли питання стоїть про вічне життя, як можна усвідомлено обрати вічність мук?

Питання насправді просте. Такі рішення приймають, бо люди не думають. Люди зовсім не думають. Просто відмовляються думати й аналізувати те, що кажуть, що роблять, що декларують і виголошують у своєму житті. У питаннях важливих спостерігається повна атрофія. Атмосфера доживання не покидає цю країну. Місія на утримання закінчується – скоро кінець, значить можна спалити свої ж сараї, щоби не дістались ворогам. Хто вороги? Я не знаю. І ти не знаєш? Але, без сумніву, вони наступають. Це чується у повітрі. Тому доживаємо з піснею. 

Моє покоління – те, що росте у середовищі глобальної інформаційної війни. І воно є не менш втраченим, ніж покоління Ремарка і Хемінгвея. Ми так само не знаємо, що робити з життям, зі знаннями, які у нас запхали. І з нас також у люди вийдуть тільки пристосуванці, брехуни і партійні активісти. Нашу війну, проте, ми проводимо в рідних домівках. І через те ще гірше, бо немає куди повертатись. Бо це і є плацдарм. Ніякої столиці позаду. Ворог уже давно в наших тилах і на периферіях. Новий 1240 рік з новими татарами – інформаційними великоросійсько-імперськими, європейськими, мусульманськими. Різними. Тільки малі і великі феодали сьогодення навіть не намагаються збиратись докупи для оборони. На відміну від княжичів тринадцятого сторіччя, міжусобиці теперішніх тільки розпалюються. Тому і не було битви на Калці. З іншого боку, через те не було і скрушної поразки там-таки. А Київ вже давно спалили. Ба більше, ця Мекка заробітчан спалила себе сама. І добре.

Те місто вже давно само себе пережило і розкладалось. Як величезне космічне тіло, воно тягне людей до себе якоюсь непереборною силою, але одночасно і готується до вибуху зсередини. Тому добре, що наша історична столиця тепер центр донецького бізнесу – бодай заодно згорить і він. Бо ані греки, ні, тим більше, варяги, нічого возити через ці території давно вже не хочуть. А значить і сенсу триматись за цей зотлілий скелет Київо-Руської державності немає. Краще собі утримувати оборону на місцях. Бо, можливо, закінчиться постмодерн, почнеться новий ренесанс, і люди нарешті зачитають. Хто знає, можливо, колись накриється всесвітня мережа інтернет під вагою власних серверів і впадуть усі супутники, і ми повернемось на сто років назад, коли війни ще не було – ще хоч рік. До ще мирних переписок російського царя Нікі і німецького кайзера Вілі. Можливо, але насправді цього не хочеться. Бо наш час зараз і битва наша зараз. І якщо ми поставлені тут, то маємо боротись тут. На інформаційному бойовищі.

Пам’ятаю, яким шоком для мене було років в тринадцять дізнатись, що козаки не існували завжди і перемагали далеко не в усіх війнах. Але ми, їхні нащадки, свою звитягу проведемо краще від них і вже напевно краще від національної збірної з футболу. Тому що ми вміємо думати і моєму поколінню вже є що втрачати.

Євген МЕХЕДА, письменник