Якось

КОСА

Мій знайомий, як і багато жителів мегаполісу, має головний біль: старих батьків-городників. Ось і цієї осені вони працювали на сільській садовій ділянці. До найближчого містечка кілометрів п’ятнадцять-двадцять, автобуси, традиційно, не ходять, привозить продукти син, а якщо довго не приїжджає, їм доводиться за гроші ловити попутку і добиратися до залізничної станції. І от син у п’ятницю ввечері в село не поїхав, бо ще з четверга почався дощ. Було вже пізно, погода мерзенна, і дорога в саме село йде попри цвинтар, де перед брамою на розбитій імітації зупинки збираються місцеві п’янички. Вирішив поїхати вранці. А батькові конче треба було цього вечора поїхати в місто до сестри, щоб віддати садові причандалля, бо вона в суботу вранці повинна була починати свій власний сільськогосподарський армагедон. Дощ, як з відра, сина немає, чекав допізна. Вже вечоріє, треба ловити машину. Зібрав купу інвентарю для сестри, взяв 50 гривень, втиснувся в стару плащ-палатку, що залишилася з часів служби, і попер через поле до дороги. Дружина вдома залишилася. Повернувся тато за пару годин, злий, як дідько. Ще не роздягнувшись, лається, мовляв, місцеві зовсім очманіли, гроші, видно, їм не потрібні, жодна скотина не зупинилася, не підвезла. Навіть сільські алкаші, у яких хотів попросити чарочку зігрітися, розбіглися з зупинки, якось раптово протверезівши. Дві години бігав по дорозі і даремно голосував, холодно, вимок, а в результаті довелося повертатися. Дружина подивилася оцінюючим поглядом, помовчала, а тоді давай реготати: “Ти, бовдуре, ось так прямо як стоїш, у дзеркало подивись!” Він до трюмо повернувся, а в дзеркалі відбивається картина, яку домальовує уява. Вечір. Гроза. Вхід на кладовище. Біля дороги стоїть і голосує щось у чорному плащі-балахоні, капюшон під дощем насунений до носа, а в руці… коса!

 

Колись

АВТОГЕН

Друг мого знайомого ще в радянські часи ходив на науково-дослідному судні “Дмитро Менделєєв”. Одного разу у них трапилася така історія. Боцман, який служив на цьому судні вже дуже давно, мав власну коронну підколку для молодих матросів. При переході екватора він підходив до того, хто перебував у плаванні вперше, і серйозною фізіономією казав: «Наш корабель скоро буде переходити екватор. Оскільки при переході екватора змінюється склад води, то нам необхідний полегшений якір. Тому одну лапу треба видалити». З цими словами він давав у руки молодому матросові пилку для металу і підводив його до якоря. Молодий починав вовтузитися з лапою (спробуйте уявити собі якір океанського судна – і скільки часу треба, щоб його перепиляти?!), а решта команди вмирає зі сміху. Молодий матрос швидко здогадувався, що його “взули”, і заходився разом з усіма. Але одного разу боцман нарвався… Після того, як на цю вудку піймався черговий молодий матрос, команда, вільна від вахти, сиділа в кают-компанії і приколювалася з чувака. Через приблизно двадцять хвилин приходить матрос і доповідає боцману: “Ваш наказ виконано – лапи нема”. У кают-компанії запала мертва тиша. «Що?? Пилкою?..» – «Ну, з пилкою я би до ранку морочився. Я пішов у трюм за автогеном. І автогеном її…» Боцман кулею вискочив на палубу – і точно, якір сиротливо лежав з однією лапою. Боцман отримав хороший пістон від капітана і більше так не жартував.

І взагалі…

Літо. Мураха у постолах, сорочці, перетягнута ремінцем, тягне колоду. Повз пролітає коник-стрибунець в міні-бікіні. Мураха: «Конику, ти куди летиш?» Стрибунець: «На пляж, по засмагати». Мураха: «Ну-ну, баєчку пам’ятаєш…» Осінь. Мураха у кирзових чоботях, куфайці, кепці тягне колоду, повз знову коник-стрибунець у шкіряному пальто. Мураха: «Стрибунець, куди летиш?» Коник: «Та прохолодно якось, полечу на Канари, відпочину, по засмагаю». Мураха: «Ну-ну…» Зима. Мураха у валянках, кожусі, шапці-вушанці тягне колоду. Повз пробігає коник у норковому манто, розфуфирений. Мураха: «Конику! Куди ти?» Коник: «У клуб, там сьогодні вечір літераторів, полечу потусити!» Мураха: «Крилов там буде?» Коник: «Ну, може, і буде!» Мураха: «То передай йому, що він мудак!»