Останній бункер УПА – в надвірнянських Горганах, на схилі гори Березовачка. Під самою вершиною – на висоті 1350 метрів. Ляда – в бік присілку Максимець села Зелена. Внизу Бистриця. Брили, порослі мохами, ховають віконце схрону недалеко від стежки. У 1954-му тут прийняв бій і смерть легендарний полковник Грім. Цього року до свята Покрови і Дня УПА бункер відновили. Пом’янути «Грома» Миколу Твердохліба і його дружину Ольгу, які разом загинули на Березовачці, до бункера вийшли кілька десятків людей. Серед них ті, хто реставрував криївку, і ті, хто ще пам’ятають автоматні черги та два постріли у той фатальний день. Допоки пам’ять жива – бункер Грома не впав.

 

Найкоротша і найскладніша стежка до бункера веде заповідними територіями. Вихід на неї – з лісництва природного заповідника «Горгани» у Зеленій, поруч із присілком Рівня. Територія заповідника має найвищий охоронний статус і походи нею не вітаються – можна заробити штраф. Рекомендують виходити на Березовачку (1390 м) з боку Черника. Звідти дорога легша, але вдвічі довша – цілих сім кілометрів набору висоти. В День УПА керівництво заповідника зробило виняток і відкрило свою еколого-пізнавальну стежку до бункера для нечисленного товариства. «До Грома», – так кажуть місцеві, коли пояснюють, куди йдуть.

Перші триста метрів підйому в цю пору року – екстремальні. Різкий набір висоти без траверсу схилу. Стежка вкрита опалим листям ліщини і яворів, під ним – гострі вологі камені. Балансуємо і рвемо догори. Ритм дихання вдається відновити лише на першій зупинці. «Польські межові знаки», – показує стовпчик усередині кола, викладеного з каменю, наш провідник, лісник, науковий співробітник заповідника Василь Яремчук. Чоловік ходить цією стежкою мало не кожного дня і знає в околицях кожну травину, дерево, камінь. Одинадцять років тому він був у числі тих, хто розчистив і відновив бункер Грома. «Більше тижня витягали каміння і гниле дерево, вибирали землю, – пригадує Василь. – Бункер був майже повністю засипаний…»

До кінця 1980-х не можна було згадувати ані про УПА, ані про схорони і криївки в околицях Зеленої. Але люди постійно ходили повз зруйнований бункер – тут пролягала стежка, якою на полонину щороку виводили худобу. Нікому не треба було нагадувати про те, що тут сталося. «Кожна родина в Максимці мала когось в УПА або допомагала повстанцям, – каже лісник. – У багатьох через це розстріляли чи виселили рідних, покарали їх самих».

Мама Василя Яремчука – Настуня Іванівна – важила життям. Як зв’язкова, носила «громівцям» передачі. На Покрову зі самого ранку подалася на Березовачку – пом’янути загиблих. «Як тоді ходила, так і тепер вийду», – притиснула сину. Із Настунею Іванівною зустрілися посередині шляху – на «кам’яній річці». Ці багатокілометрові горганські осипи «течуть» схилами, по кілька міліметрів на рік сповзають униз. Настуня Іванівна відпочивала на теплих каменях. У святковому одязі, в новеньких бурках і барвистій хустці – ніби щойно з церкви. «Нині запалили біля могили свічки, помолилися, стали на мінуту мовчання – файно так обійшлися, – каже 78-літня жінка, навіть не питаючи, куди йдемо. – Зраня були люди з Зеленої, і з Репелева, і наші сусіди». Слово за слово, Настуня Іванівна пригадує 1954-ий.

«Я 36 літ на полонині Ріпна худобу пасла – вівці, телиці. Пасла з малих років. Мамка й тато все сварили мене: чого я ті полонини полюбила? То й носила була Грому, що треба, – пригадує бабця. – Д’него до схрону ніхто ніколи не ніс. Бо якби взяли руські і пекли, то би мусив виказати. І я би не витримала, сказала. Того виносила на поле, де худоба паслася, під чубер клала – під пеньок. А вони вже приходили і брали. То ріпи, то коновчинку молока, то сиру чи сметани. Потім переходила та й забирала посуд. Ніччю бувало, що хлопці сходили вниз. Але я не виділа, а про то лише чула. Були люди зрадні, то ми й між собою говорити боялися…»

Настуня першою прийшла до розореного бункера наступного ранку після смертельного бою Грома із енкаведистами. «Михайло Зеленчук перестрів мене на полонині та й просив: коби ти, Настунько, пішла туди з вівцями, подивилася, бо я стріли чув, але то відов не пастухи. Не сказав, що там бункер. А Настунька й гадки не мала – гайда, побігла скоренько з вівцями по стежці, – розповідає про своє 17 травня 1954 року жінка. –  Вівці пустилися вниз, я за ними, кричу. Але дивлюся – вікно таке в горі, заметане камінням. А коло нього чоботи стоять. Я їх узяла, пообзирала і поставила. А потім такий страх мене напав: як вертатися? Думаю: руські мене сюди пустили, а назад – займуть. І ніхто не знає, де я. Пропаду! Йду нижче. А там такі чуберики невеличкі і консерви. І в другому місці, і в третьому – то засідки були. І тут у мене волос дибка став. Каждий волосок відчувала, ніби його хтось микав. Нема ради – вертаю, звідки йшла. На кожен чубер, думала, що то руський у шанелі, а на кожен камінь, що пілотка. Як збігла вдолину з овечками, вже й не пам’ятала. Аж на другий день сказала все татові. Вони наказали, аби я більше туди не йшла. Вже потім мамі розказували, що Михайло Зеленчук недалеко був, чув автомати і два стріли. Що вбив Грім жінку, а потім себе. Що питав її: чи ти здаєшся, жінко? О, як ти, каже, не здаєшся і гинеш, то й я гину разом із тобою. Про то розказувала Анна Попович, що зимувала з ними в бункері. Здалася, аби лишитися жива і людям правду розказати. Казала, що поганий сон перед тим їй снився – два чорти на бункері танцюють. Ади, аж мороз пішов по мені, як ото все згадала…» Настуня Іванівна витирала очі і намагалася стримати тремтіння губ. Її слова відгукнулися сиротами на руках.

Згадалися спогади світлої пам’яті Михайла Зеленчука, побратима полковника Грома, за незалежності – голови Всеукраїнського братства ОУН-УПА. Це саме він перебув ту сувору зиму в бункері з Громом і його дружиною та ще трьома повстанцями. Випадково врятувався і ще рік з двома товаришами тримав підпілля – в криївці на горі Максимець, що над Бистрицею. Він зібрав спогади тих, хто вцілів чи вижив і залишив нам унікальні фотографії, мапи, імена. З його легкої руки записані детальні спогади про останню зиму і останній день бункера від підпільниці Анни Попович. Посестра Грома була ув’язнена, засуджена до розстрілу, але покарання замінили 25 роками таборів. Жінка втратила руку, але вижила. «Відбула Сибір і повернулася. Жила тут, а зараз – на Львівщині, – продовжила згадувати Настуня Іванівна. – Вона приїжджала, коли відкривали криївку. Тоді був і синок Грома – Ярема. Така на нього млість упала, коли побачив, де його мама і тато загинули. Водою відливали… Пам’ятаю, як другий раз приїхав він до мої хати та й дає обручку золоту. Каже: ви мамі помагали – дякую. Йой-йой, я би була ніколи за те не взяла. І не взяла. Та й він більше і не приходив, поїхав десь на Полтавщину. Кажуть, що вже й помер. Бідний: знаєте, що як тато в партизанці був, як та держава сина виховувала? Від сестри Громової його в дєтдом забрали. Нервовий став, горілку пив – лихо, та й усе. Але батьків признавав і дуже ними гордився…» Обіцяємо бабусі прийти до неї додому, щоби ще поговорити й послухати. І знову вгору.

Через іще два каменисті розсипи виходимо на полонину зі старою стаєю. Влітку тут пасуть худобу. Решту року стая приймає тих, хто виходить до бункера. За межею лісу – спуск. Бункер трохи нижче лінії окопів Першої світової. Відчинена ляда підбита свіжим деревом. Стежка обгороджена. Під смерекою – пам’ятний знак. Василь Яремчук розповідає, що місце впорядкували лісники заповідника і сусіднього лісгоспу. А матеріали для монумента і чавунну таблицю сюди винесли хлопці з Івано-Франківського фізико-технічного ліцею-інтернату. Поруч із пам’ятником стенди, які розповідають про Грома.

Коли покладені квіти, промовлена молитва і витримана хвилина мовчання, спускаємося в бункер. Вже на драбині за спину міцно хапає холод, кожен видих обертається на білу хмарку.

В бункері дві кімнати – спальна і господарська, пояснює провідник і запалює вогонь. Сірник гасне – протяг, бо в куті спальні шпара, як кватирка. Тепер тут лише одні нари. А були стіл із лавками, двоповерхові тапчани, полиці. У бункері півроку зимували шестеро – чотири чоловіки і дві жінки.  «То все зробиться», – каже лісівник. Не сумніваємося. 

У господарській кімнаті в зимівці була каністра з гасом, примус. «Ми знаходили тут вилки і ложки, склянки, зроблені з пляшок, радянські і німецькі монети. А ще – гільзи, дуже багато гільз», – каже Василь Яремчук. Ми бачили такі поміж каменями на поверхні – довгі, автоматні.

Внизу все так, хоч зараз живи. У господарському відділенні є криничка, куди збирається вода, яка стікає з гори. Далі ця підземна ріка тікає в стіну бункера і, як твердить всезнаючий Василь, виривається джерелом на поверхню десь далеко внизу. Так далеко, що цей шлях свого часу ніяк не могли відстежити енкаведисти. Це було дуже важливо для людей, які мусили давати собі раду із туалетом. Наш гід розповідає, що командир 4-ої військової округи УПА-Захід «Говерля», голова СБ Карпатського краю та керівник збройного руху опору Карпатського регіону полковник Грім улаштував зимівку так, що побратими мали режим і фізкультуру, сеанси радіо і навчання, писали спогади, змагалися в шахи. За два дні до загибелі бункер мав спорожніти – товариші, яких відправили зв’язковими до інших партизанів, не повернулися. Якби Грім так, як і домовлялися, вийшов із бункеру, можливо би врятувався…

Від тривалого перебування під землею холодіють руки. Несподівано навалюється туга й безнадія. Кожна спроба відтворити почуття тих людей у тому часі стискає груди і запирає дихання. Не можна уявити собі, що думали і відчували Микола й Ольга, коли зрозуміли, що їх зрадили, коли побачили, що їх оточили, коли наважилися помирати разом.

Шлях униз – усі мовчазні, зосереджені. Тепер можна відтворити, де саме Настуня-зв’язкова побачила засідки енкаведистів. Де залишала їжу для підпільників. Зі схилу видно ті хати в Рівні, які годували партизанів. Горгани розступаються гострими хребтами, які вигрівають під сонцем «кам’яні ріки» на своїх боках. З 1943 до 1955-го в цих горах над Зеленою і Райфайловом (тепер Бистриця) на Надвірнянщині діяли 11 криївок і бункерів УПА. Про це свідчили ті, хто зимував у них – і дивом вижив. У Зеленій, розповів сільський голова Віталій Хопта, відомі ще три криївки повоєнного часу. «Ми їх відновимо», – сказав як відрубав війт.

Офіційно бункер Грома реставрували як історичну пам’ятку завдяки проекту від місцевої громади. Його фінансово підтримали районна і обласна ради. Впродовж майже двох місяців на Березовачці працювали добровольці із села та лісники. Люди на цьому не зупиняються. Вони хочуть зробити туристичний маршрут, щоби з’єднати в ньому всі відомі місця партизанки в околицях Зеленої. «Я дізналася про Грома лише в 36, а моя дочка – в 12 років. І я ще вийду сюди зі своїм сином», – вирішила для себе і сказала для всіх учасниця рейду, голова громадської організації «ВОЛЯ!» Тетяна Пришляк. Важливо встигнути, допоки живі ті, хто знає, хто пам’ятає і хто береже.

Наталія КУШНІРЕНКО