Володимир і Леся Лазари з Івано-Франківська виховують двох хлопчиків: молодшому Святославчику виповнився рочок, а Богданчику, «сонячній дитині» – п’ять. Про те, що в родині з’явиться дитина із синдромом Дауна, лікарі попереджали юну матір з 25-го тижня вагітності. Вони ж і пропонували їй зробити аборт. Проте мужня жінка при підтримці чоловіка та всієї родини не вчинила цей тяжкий гріх, і зараз їхня родина – найщасливіша. Стільки любові, скільки вони отримують від Богданчика, не можна замінити жодними матеріальними благами. Батьки пишаються своїми дітьми і радять усім батькам приймати «сонячних дітей», бо вони – Господній дарунок.

Їхня історія бере початок з 2010 року, коли Володимир та Леся одружились, а за кілька місяців довідались, що очікують первістка. Життя для жінки здавалось казкою: красиве весілля, коханий чоловік, така бажана вагітність, міцне здоров’я. Вагітність протікала нормально. Як і в багатьох жінок, були запаморочення, нудота, понижений тиск. Молода дружина ходила на високих підборах з гордо піднятою головою. У 12 тижнів стала на облік в жіночу консультацію, вчасно проходила обстеження, здавала аналізи, відвідувала акушера. Перші ультразвукові дослідження показали, що з майбутньою породіллею та її малюком усе гаразд. Леся раділа всьому почутому, а ввечері переповідала чоловікові: «Складка на шиї, носова перегородка, фаланги пальців у нормі. Розумових та фізичних відхилень немає».

Страшна підозра

Та на 25-му тижні після чергового УЗД жінка-лікар починає підозрювати ваду серця в дитини. Щоб остаточно впевнитись, вона радить прийти на обстеження через два тижні, а найкраще – поїхати на консультацію до Києва, щоб, якщо буде потрібно, втрутитись оперативно. Лікар пояснила, що ця вада дуже небезпечна, бо може призвести до порушення розумової діяльності. У Лесі в кабінеті лікаря сталась істерика. Вона почала плакати, казала, що це все вигадки, що медик не має права таке говорити, якщо не впевнена. Після того візиту жінка перестала відвідувати кабінет УЗД.

Вся в сльозах, майбутня мати розповіла про почуте чоловікові. Він міцно обняв її, з ніжністю подивився в очі і сказав: «Я люблю тебе! Наша дитина зачата в любові. Те, що тобі наговорила лікар, – це помилка. Все буде гаразд!» «А якщо не буде гаразд? Що тоді?» – запитувала Леся, почуваючись, немов на винесенні вироку в суді.

Найбільше боялася почути від чоловіка слово «аборт». Проте Володимир сказав слова, які обгорнули дружину теплотою, підтримкою, любов’ю: «Аборт ми не будемо робити в жодному разі. Це наша дитина, вона буде здоровою. І все у нас буде добре». В той момент жінці вже не так було страшно за їхнє майбутнє та майбутнє дитини, бо чоловік взяв відповідальність на себе за них всіх. Леся почувалася щасливою. Того дня подружжя вибрало ім’я хлопчику – Богданчик, Богом дана дитина.

Сила молитви

З того дня Леся почала молитися: щоб дитина була здоровою; щоб з нею було легко справлятися; щоб синок ріс розумний, чемний, красивий; щоб вони, батьки, дали йому любов, піклування, науку; щоб були хорошими батьками. Молилась при запаленій свічці дев’ять вівторків до святої Марти. В кінці кожної молитви говорила: «Нехай не моя, а Твоя воля буде, Господи!» Жінка віддала в руки Всевишнього та під опіку Діви Марії свого сина.

Володимир не розумів, для чого так багато молитися, для нього це була містика. Аж після народження сина він зрозумів силу молитов. За місяць перед пологами разом з чоловіком Леся пішла в дитячу поліклініку до дитячого кардіолога. Нею виявилась Олександра Любінець. Глянувши на результати УЗД, вона привітно посміхнулась і сказала: «Сонячні діти – вони такі чудові, добрі, хороші!» Леся слухала її і думала: «Так, але нашої сім’ї це не стосується». Лікар роз’яснила, що це за вада, звідки вона береться, які має наслідки. А тоді дала направлення на консультацію до Науково-практичного медичного центру дитячої кардіології та кардіохірургії Міністерства охорони здоров’я України, що розташований у Києві на території «Охматдиту».

Столичний лікар підтвердив діагноз франківських медиків – двокамерне серце замість чотирикамерного. Сказав, що з таким діагнозом 40 відсотків дітей народжуються із синдромом Дауна, що термінова операція не потрібна, а дитина має бути на контролі в кардіолога.

За два тижні до пологів лікар-акушер, оглянувши вагітну, сказав орієнтуватись на 10 квітня. Того дня майбутня мати напередодні двох вихідних попросилася на обстеження «доплер». Спеціаліст з УЗД, оглянувши жінку, сказала: «Терміново у відділення, доплер з результатом «0», дитина обвилась пуповиною, тебе треба родорозрішувати». Медперсонал заметушився, лікар востаннє запитав: «Ти будеш народжувати?» Навіть тоді медики ще надіялись, що мати відмовиться від «такої» дитини. «Буду!» – сказала твердо Леся.

Щаслива мати

1 квітня 2011 року о 13-й годині 25 хвилин Лазар Леся Ігорівна народила хлопчика вагою 2 кілограми 200 грамів, ростом 49 сантиметрів.

Хоча хлопчик першу добу провів у реанімації, незважаючи на ваду серця, він дихав самостійно. Потім безліч лікарів приходили оглянути дитину. Багато з них питали: «А ви знали під час вагітності, що у вас буде така дитина?» Дехто з німим докором дивився, ніби кажучи: «І про що вона думала?» А жінка тільки молилася: «Господи, я – щаслива мати, допоможи мені».

Леся, немов тигриця, захищала свого малюка. На вулиці, в поліклініці огризалась, відгороджувалась від тих, хто його не сприймав. Молоді батьки зіткнулись з чимось новим у своєму житті, тому не знали, як себе поводити. Вони спершу соромилися своєї дитини, тому повинні були вчитися приймати і любити її.

Однак були Лікарі з великої літери, які морально допомагали, підтримували, пояснювали. Одна з них – Надія Фоменко, генетик. Вона пояснила, що їхня історія – це випадковість. Діагноз звучить так: «СД, регулярна трисомія по 21 хромосомі». Інша – Олександра Любінець, саме вона найбільше підтримувала родину і по-особливому любила Богданчика.

Хлопчик ріс і розвивався, як і всі діти. У три місяці важив чотири з половиною кілограми, виріс на сім сантиметрів, агукав, тримав іграшку в руці, подавав знаки, коли був голодний.

До трьох рочків Богданчик пройшов багато консультацій: слухав казки, працював з картками Домана, за методом Монтесоррі, йому читали вірші, вчився кривлянь, міміки, розвитку дрібної моторики, логічного мислення, самообслуговування, працював з логопедом, психологом, брав участь у кінній терапії. У п’ять місяців Богданчику зробили операцію на серці в Києві. Вона тривала вісім годин і пройшла успішно.

Перший зубчик виліз у шість місяців, а потім решта через 2-4 тижні. Скоро почав сидіти, «тримав голівку», «пас коні». В рік і 9 місяців почав ходити. Любить складати пазли, малювати, має улюблені мультфільми – «Каю» та «Свинка Пеппа». У три роки почав самостійно їсти. Де з’являється Богданчик, там відразу – шум, сміх, гам. Хлопчик має багато друзів у навчально-реабілітаційному центрі. У нього чудові вихователі та няня, які з любов’ю ставляться до кожної дитини.

Чисте сумління

Його успіхи дуже тішать батьків і всю родину, яка співпереживала і допомагала. Батькам стало легше морально, вони почали пишатись сином. Для родини Лазарів їхній Богданчик – найкращий, найрозумніший, найкрасивіший.

У хлопчика – своя мова жестів. По-своєму він кличе батьків, рідних, друзів. Коли тата мобілізували в АТО, він важко переживав цей період, став закритим, багато плакав. Володимир телефонував, говорив з сином по телефону, і Богданчик заспокоювався. Леся в той період була вагітна другим сином, допомагала як волонтер армії. Чоловік приїхав у відпустку, коли жінка мала народжувати.

Дуже зрадів Богданчик появі братика і поверненню тата. Любить маленького, грається з ним. Маму обціловував, гладив, обнімав, коли повернулася з пологового будинку. Тепер він у всьому мамі допомагає.

Богданчик із самого народження буває у церкві. Він, правда, не може вистояти на Службі Божій так чемно, як його ровесники. Тому разом з батьками слухає Літургію на вулиці. Але дитина розуміє, що він у Божому храмі, хреститься так, як вміє, по-своєму. Буває так, що коли він хворіє чи просто хоче погуляти, то проситься саме до церкви, а не на вулицю.

Родина Лазарів одноголосно стверджує: «Батьки, якщо ви стоїте перед важким вибором життя і смерті своєї ненародженої дитини, якщо ви хвилюєтесь, бо не знаєте, чи дасте собі раду, то вчиніть так, щоб сумління ваше було чисте. Хай немовля, яке зараз хитається на вагах «життя-смерть», змінить ваше життя, ваші погляди, вашу родину в кращий бік. Коли ви візьмете на руки своє немовля, то зрозумієте, що кращого і бути не могло. Краще прожити ці події, а не оцінювати їх позитивно чи негативно. Краще взяти з життя урок, краще стати архітектором свого майбутнього!»

 

Юлія БОЄЧКО