Літературний Івано-Франківськ Галини Петросаняк

Що більше привабить туристів: свято борщу чи балкон Тараса Прохаська? Цього року в Івано-Франківську розпочалося активне обговорення туристичної перспективи міста.

У відділах туризму придумують різноманітні кулінарні фестивалі, до прикладу, обговорюється ідея влаштувати фестиваль мармуляди. Це лише додасть плюсів міському туризму. Але єдина по-справжньому оригінальна “фішка” міста – “Станіславський літературний феномен” – чомусь уперто залишається поза кадром. Тим не менше, саме література почала приваблювати до міста перших туристів з-за кордону і приваблює їх і далі. Поетеса та перекладач Галина Петросаняк, яка вже 12 років проводить екскурсії для “літературних” туристів з Німеччини, Австрії та Швейцарії, охоче розповідає “ГК” про свій досвід роботи гідом.

– Галю, як ти стала екскурсоводом?

Після розпаду Союзу і занепаду 90-их років німецькі туристи були першими, хто наважився приїхати сюди, в Івано-Франківськ, щоб подивитися на нас. Багато з них їхали завдяки тому, що вже були якісь публікації, скажімо, Юрія Андруховича, в німецькомовній пресі і деякі його твори з’явилися в Німеччині. Перші туристи були літературні в тім сенсі, що читали Андруховича й інших наших авторів. Часто вони не просто читали Андруховича, а знайомилися з ним, просячи показати його рідне місто. Оскільки туристів ставало все більше, він переадресовував це завдання своїм знайомим, які знають німецьку мову. Так одного разу я познайомилася з керівником німецької групи Томасом Реком, який і досі має у Берліні бюро подорожей “Ex oriente Lux” (“Світло приходить зі Сходу” – авт.), що організовує навчальні подорожі, зокрема й Галичиною. Спочатку праця гіда була для мене чимось чужим і несподіваним, але я радо вчилася, бо і сама хотіла довідатися про місто більше. Отож охоче взялася за цю справу. Щоліта Томас приїжджав сюди зі своїми групами. Зазвичай їх було небагато, дві чи три на теплий сезон. А в процесі він знайомив мене зі своїми колегами, які займаються чимось подібним.

– Туристів, яких ти зустрічаєш, цікавить лише літературний феномен?

Хоча література – не єдиний чинник, який приводить сюди німецькомовних гостей, але він, без сумніву, один з найважливіших. Тим, хто професійно займається туризмом, я радила б не скидати цей факт з ваг. Бо насправді німецькомовні туристи дуже начитані, обізнані з сучасною українською літературою. У переважній більшості вони добре знають Андруховича, Прохаська, Іздрика. Читали все, що доступно німецькою мовою, їм це все цікаво. Тому левова частка мандрівників з німецькомовних країн охоче слухає цитати з цих авторів, цікавиться розвитком сучасної літератури в Україні і в нашому місті. Мені здається, що у нас все це не береться до уваги належним чином.

– Як ти будуєш свої екскурсії? Що розповідаєш і показуєш німецьким гостям?

Звісно, за великим рахунком, я не є професійним гідом, але це має свої переваги: для мене ця робота не є рутиною. Я розповідаю про своє місто із захватом «неофіта», розвиваюся з кожним роком, постійно вчуся, перебуваючи у творчій напрузі. Намагаюся уважно спостерігати за туристами й давати їм те, що вони хочуть довідатися. Коли бачу, що група більше цікавиться історією, то намагаюся подати всі свої історичні знання. Але зазвичай це не головне. Люди неохоче слухають дати й історичні події, бо все це перемішується в голові. Часто гості більше цікавляться сучасним життям нашого міста. Вони приїхали побачити, хто ми є, чим ми живемо. Це ми можемо копирсатися в своєму минулому і дивитися, що ж призвело до того, що ми маємо. А гості хочуть бачити нас сьогоднішніх. Можливо, потім вони зацікавляться, чому ми стали такими, як є. Але перше, що цікавить гостей, це навіть не архітектура, хоча, звичайно, всі вражені нею, хвалять її. Історичні будинки, що залишилися, привертають увагу і викликають здивування, бо мало хто думав, що тут ще є таке. Однак найголовнішими є люди, їхні обличчя, сама енергія міста, те, як і чим ми живемо.

Ще не було жодної групи, яка би не висловила здивування, чому у всіх наших кав’ярнях завжди лунає музика і чому так гучно. Чому всюди висять плазмові екрани? Туристи відзначають забагато різних подразників на наших вулицях – і шумових, і зорових. Їх дивує надмір рекламних конструкцій. Один з цьогорічних гостей сказав мені: “Я намагався подивитися в обличчя людей, і мені здається, що обличчя в більшості сумні й незадоволені. Чим живуть ці люди? Чому вони незадоволені?”

– Що ти кажеш у таких випадках?

Залежно від свого настрою. Іноді мені не хочеться пояснювати, і я дозволяю собі якось поверхово вести розмову, не заглиблюючись у деталі. А іноді доводиться людям дещо пояснити. Звичайно, я намагаюся більш-менш тримати баланс доброго смаку, баланс між правдою і тим, щоби не виносити з власного дому занадто багато сміття.

– Чи цікавлять твоїх гостей політичні питання?

Практично у кожній групі мене питають про глобальні речі, як-от про співіснування Сходу і Заходу України, хто якою мовою розмовляє і чому. Людям не так легко зорієнтуватися в цих речах. Дехто взагалі дивується, що українська мова ще жива. Часом запитують про ситуацію з Юлією Тимошенко. У своїй країні німці звикли бути дуже активними громадянами. Все, що у них відбувається в суспільному житті, активно обговорюється публічно на різних рівнях. Люди висловлюють свої думки дуже відверто і критично, не боячись ніяких наслідків. Цю рису видно і тут. Вони запитують, чому так, бо справді хочуть з’ясувати.

– Ти маєш якийсь спеціальний текст про загадкову галицьку душу на такий випадок?

Власного тексту я, на жаль, не маю. Мені видається дуже цікавим есей Тараса Прохаська “Омерта”. Він дещо безжалісний, що стосується українців і галичан зокрема, але він страшенно об’єктивний. Тарас «виніс сміття з хати», і це треба робити насправді, бо це і є патріотизм – показати нарешті, де ж та «буба», а не робити вигляд і твердити, що її нема. Тому раджу всім прочитати цей есей, бо він допомагає зрозуміти причини й корені нашої ментальності.

– Що дивує туристів, окрім сумних облич?

Завжди всі дивуються, як жінки ходять на таких високих обцасах нашими вулицями. Дехто констатує це з захватом, дехто з нерозумінням, дехто нейтрально. Влітку також помічають короткі спідниці і дуже відвертий гардероб деяких наших дам. Ще один нюанс – це наше мовлення на вулицях. Іноді дуже важко приховати, що люди брутально розмовляють між собою. Німці не розуміють цих слів, але їх загальна енергетика, дикція і вираз облич, який все видає, не минає повз увагу гостей.

Усі хвалять їжу і нашу кухню. Я намагаюся пропонувати їм щось місцеве, бо людям цікаво, що тут готують. Нецікаво приїхати в Україну і їсти італійську піцу. Тому стараюся показувати гостям місця, де є галицька кухня, українська кухня. Часто це “Зінгер” або “Світлиця Мулярова”.

– Знаю, що ти ретельно відстежуєш публікації на краєзнавчу тематику в місцевій пресі. Це допомагає тобі при підготовці до екскурсій?

Рада нагоді подякувати нашим краєзнавцям, працею яких, властиво, користуюся. Насамперед мені допомагають книжки Михайла Головатого, публікації в “Лілеї-НВ” з серії “Моє місто”. Переглядаю і матеріали з “Галицького кореспондента” та “Репортера”, статті, які пише Іван Бондарев, котрий мені дуже допомагає, можливо, не знаючи про це. Сама ж я не є краєзнавцем-дослідником, не працюю в архівах, користуюся з праці людей, яких назвала. А ще, завжди показую гостям чудовий альбом з давніми поштівками Зеновія Жеребецького.

– У місті нещодавно обговорювали створення аудіотурів по Франківську. Зокрема, йшлося про те, що гостям треба показувати балкон Тараса Прохаська і будинок, де мешкає Юрій Андрухович.

Туристам, які читали цих авторів, це може бути дуже цікаво. Але несмачно робити таке, не запитавши господраів тих балконів та будинків. Треба знати, чи їм це приємно. Я намагаюся не робити таких речей навмисно, але якщо пощастить десь на вулиці зустріти, скажімо, Тараса Прохаська, є велика спокуса його представити. Тим більше, що часто цитую його есеї, й вони дуже жваво сприймаються. Скажімо, слова про те, що кожне східноєвропейське місто, аби бути цікавим, має нагадувати якісь західні міста. У цьому сенсі Івано-Франківськ є унікальним, пише Тарас, бо він нагадє дуже багато західних міст, але насамперед – старий Станиславів. Це блискучі слова, на які всі жваво реагують, через їх парадоксальність, а водночас – правдивість.

– А звідки ти, зазвичай, починаєш свої екскурсії?

Залежить від того, звідки приїжджають гості. Якщо вони їдуть з Чернівців до Львова чи Дрогобича, то, як правило, зустрічаємося біля готелю “Надія”. Тоді екскурсія починається з того, що місто має багато складових: українську, польську, єврейську, німецьку. Готель стоїть поруч з місцем, де була німецька кірха, отож розповідь починається з німецької громади. Якщо гості з Німеччини, завжди намагаюся розповідати про Цьоклера й про німців, які будували це місто, залишивши потужний слід не лише матеріальний, але й духовний. Це дуже вдячно сприймається, бо зловживати жахливими розповідямии про гестапо і фашистську окупацію – поганий тон.

– Можеш скласти загальний портрет німецькомовного туриста, який приїжджає до Івано-Франківська?

Якщо в загальному, то це люди під 55 і старші. На це є кілька причин, зокрема й те, що старше покоління значно краще знає німецькомовну літературу, пов’язану з Галичиною, яка приводить до нас багатьох туристів. Це передовсім Йозеф Рот з Бродів, Манес Шпербер з Заболотова, Пауль Целян, Роза Ауслєндер з Чернівців. У кожній групі є люди, які цих авторів читали, люблять їх і хотіли би бачити середовище, в якому вони жили. Практично усі знають Александра Гранаха, який народився у Вербівцях Городенківського району. Під впливом туристів я і переклала його чудовий роман «Ось іде людина», бо завдяки їм книжка десь з вісім років тому потрапила в мої руки.

Томас Рек зі своїми колегами робить підбірку різних матеріалів про країни, куди вони подорожують. Це і політика, і мистецтво. Гості, які збираються приїхати, можуть наперед прочитати щось, скажімо, про роман Марії Матіос “Солодка Даруся”, який вже є перекладений німецькою. Або послухати передачу з Юрієм Андруховичем, записану в Берліні чи Цюриху. Люди зазвичай приїжджають добре підготовані.

– Чи є принципова світоглядна різниця між німецькими, австрійськими і швейцарськими гостями?

Так, це різні народи, і це відчутно. Німці, маю на увазі старше покоління, більш відкриті, порівняно зі швейцарцями. Ті, зазвичай, тримають відстань. Але всі дуже чемні й коректні. Усі три народи об’єднує якась безкомпромісність в етиці. Всім притаманне дуже добре виховання. Австрійці, може, дещо більш спонтанні й «попущені». Яскравіше вдягаються, не є аж такі пунктуальні, як німці. Але, це теж поверхове судження з розряду стереотипів. Швейцарські групи завжди менші. Вони люблять подорожувати більш індивідуально по 4-6 осіб. Знаю одну фірму в Цюриху, яка організовує подорожі так, що гості з міста до міста їздять українськими потягами. Вони не шукають комфорту, їх цікавлять реаліїі. Є ще одна фірма, яка спрямована на сільський туризм, вони хочуть бачити життя в селі й познайомитися хоча б з однією родиною, провести з нею трохи часу, харчуватися в її колі. Дорогою заїжджають і до Івано-Франківська.

Швейцарці більше, ніж будь-хто інший, прагнуть контактів з живим сьогоднішнім життям і з людьми, вони хочуть з кимось познайомитися. Екскурсовод для більшості гостей – це не лише людина, яка їх інформує, а представник цього міста і народу. Я відчуваю на собі місію не стільки розказати, коли що було збудовано чи згоріло, а просто поспілкуватися з людьми. Вони хочуь пізнати, які українці, що для них важливо, чим вони живуть.

– Те, що гості дізнаються, їх не відлякує?

Зазвичай, люди покидають наше місто з добрими враженнями. Позитивні враження завжди перемагають негативні. Усі задоволені, ніхто не шкодує, що приїхав. Це дає надію, що ми будемо ще більше вдосконалюватися, й задоволення гостей зростатиме. Але часто гості відчувають наші глибокі проблеми, і їх це засмучує. Їм на це варто глянути один раз, і досить. Хоча була одна група дуже скептично налаштованих гостей, що стосується майбутнього Європи. Вони казали, що європейська система нікудишня, Європа загниває і надію вони бачать тут. Я мусила проявити дипломатію й гнучкість, щоб їх не розчаровувати.

– Чи є у тебе якесь улюблене місце в Івано-Франківську, яке ти завжди показуєш туристам?

Дуже люблю старі вітражі, особливо вітраж з ірисами, що є в одному з під’їздів на “стометрівці”. А ще страшенно люблю місце біля вірменської церкви, де є каналізаційна решітка, на якій великими літерами написано старе ім’я міста польською мовою – Stanislawow, а зверху назва фабрики, де її було виготовлено “VIS”. Це була фабрика німецької громади. Вони мали власну ливарню, де серед усього іншого лили й каналізаційні люки та решітки, багато з яких, на щастя, досі залишилися в нашому місті.