21 березня світ відзначає Міжнародний день лялькаря. Тому, мабуть, невипадково у Рогатині в Меморіальному музеї-садибі Миколи Угрина-Безгрішного майстриня Катерина Андрусів спільно зі своїми вихованцями гуртка народної іграшки «Рукавичка» при школі естетичного виховання презентувала виставку ляльок «Казка мойого життя».

Іграшка завжди була пов’язана з грою. Як і гра, вона є відображенням своєї епохи, культури. В Україні жодний ярмарок не обходився без глиняних коників, баранчиків, півників, маленького посуду, ляльок, розписаних орнаментом, прикрашених кольоровою глиною і покритих прозорою поливою. Доведено, що найбільше іграшок виготовляли на Наддніпрянщині, Поділлі, Прикарпатті. Крім іграшкового посуду з глини та дерева, популярними серед дітей були механічні забавки з відповідними руховими елементами – вирізані фігурки ведмедів, ковалів, ткачів, попарно з’єднаних планками. Звичайно, найбільше дерев’яних іграшок виготовляли на Прикарпатті, у Яворові (Львівська обл.). Це різноманітні візочки з драбинками, кониками, іграшкові меблі (столи, скрині, лави-ліжка), іграшкові музичні інструменти (сопілки, пищики, тарахкальця, тріскачки).

На Гуцульщині вівчарі ліпили іграшки з плавленого овечого сиру. Випасаючи овець, вони виготовляли казкових оленів, баранчиків, фантастичних півників, коників, а повернувшись з полонини, дарували їх дівчатам і дітям. Згодом цим почали займатися жінки. Також популярним іграшковим матеріалом були ляльки, завжди святково вбрані.

Історія і традиції

У школі естетичного виховання Катерина Андрусів понад 25 років зі своїми вихованцями створює текстильні іграшки, які не є одноосібними, вони завжди є частиною певної історії, казки. Декілька іграшок створюють сюжет. На виставці представлені композиції до казки «Рукавичка», до української пісні «Ходить гарбуз по городу», до історії про Омелька, у якого велика сімейка, та ін.

Кожна іграшка майстрині має характер, образ і смисл. Крім того, в одязі персонажів відображається той чи інший регіон України. Особливо трепетно Катерина Андрусів ставиться до збереження опільської культури: передає її через вишивку, крій лялькового одягу. Колись опільський одяг називався «опанча», саме над нею майстриня ретельно працює.

У Катерини Андрусів є альбом, де налічується до 60-70 зразків опанчі. Майстриня вирішила задокументувати особливості одягу Рогатинщини, сподіваючись, що в майбутньому хтось з кравчинь захоче його відтворити.

 

Тепло дитячої іграшки

Майстриня наголошує, що за кордоном, особливо в економічно розвинутих країнах, люди надають іграшці великого значення. Європа відмовляється від пластмасових забавок, що можуть заподіяти шкоду дитині, і повертається до дерев’яної іграшки – не мальованої і не лакованої.

«Народна іграшка – це добра іграшка. А сучасна викликає багато запитань. А особливо, чого вона вчить дітей, – каже майстриня. – Сучасні іграшки викликають агресію, дитина може тільки битися ними. А такі іграшки, які робимо ми разом з дітьми, навпаки, є теплими, добрими, вони мотивують дитину фантазувати, підштовхують до дії, з ними можна кожного дня вигадувати нову казку, історію, подію».

Катерина Андрусів зазначає, що у повоєнні часи народна іграшка протрималася недовго, не більше кількох років, а потім зникла. Вона стала частиною інтер’єру, була більше сувеніром.

«Колись мій батько з ярмарки привозив яворівську народну іграшку. Це був або коник з дощечки ззаду з коліщатком, або пташки, також на паличці. Такі іграшки були не тільки красивими, а й прибавляли дитині здоров’я, бо з такою забавкою дитина за день добре набігається. Така іграшка стимулювала до руху, а теперішні більше декларують сидячий спосіб життя, що є небажаним не тільки дітям, але й дорослим, – констатує майстриня. – Також серед дітей були популярними й іграшки-свищики, зроблені з глини. Взагалі, наші пращури вважали, що свист відлякує від дитини злих духів. Крім того, свищики мали й лікувальний ефект – дитина розвивала собі легені. Звичайно, що ці іграшки виготовлялися з екологічно чистих матеріалів. Красиві форми та різнобарв’я кольорів у глиняній іграшці привчали дитину до краси. Чому зникла така іграшка? Мабуть, тому що потребувала багато затрат. Сьогодні легше зробити пластмасову – вона вимагає менше часу і, відповідно, грошей».

З покоління в покоління

Говорячи про іграшку, лялькарка ставить у приклад Японію, яка є надзвичайно консервативною у своїх традиціях, але економічно та технічно розвинутою. «В Японії іграшку дуже поважають. У час свята весни дівчатка витягують свої національні іграшки, бавляться ними – одягають, проводять дитячу чайну церемонію. Таку дівчинку, коли вона виросте, не доведеться вчити, як одягнути кімоно, як провести чайну церемонію, вона вже знає це змалку. Японці дуже шанують такі іграшки. Вважається, що найкращим подарунком є набір ляльок, який передається з покоління в покоління. Були випадки, коли зубожіла сім’я продавала все, щоб прожити, але тільки не іграшки. У нас, на жаль, навпаки», – розповідає майстриня.

Катерина Андрусів зазначає, що в Україні колись бабусі, матері вчили дітей робити іграшки, особливо перед святами. «Сьогодні потрібно відроджувати цю традицію, бо час, проведений матір’ю з дитиною, своєрідні години єднання не пройдуть марно. У майбутньому вже для дорослої людини це може бути найкращим спогадом дитинства, – переконана майстриня. – Хто, як не іграшка, дитину вислухає, зрозуміє, побавиться, коли батьки зайняті. А коли дитина її зробить власноруч, то іграшка ніби оживає, чує всі бажання чи жалі дитини. Коли дитина створює іграшку, вона не просто нею бавиться, вона вкладає в неї всю душу та створює свій фантастичний світ. Спостережливі батьки в іграх своєї дитини побачать її здібності до майбутнього ремесла чи професії».

Сучасник Івана Франка, перший збирач і дослідник української народної іграшки, священик Марко Грушевський казав, що іграшка є доленосною: якою іграшкою граються діти, така доля народу, така доля країни.

Ірина БАБІЙ