Карти і глобуси розграфлені вздовж і впоперек, щоб могти виміряти землю і визначити місце розташування тої чи іншої країни. Але бачимо, що світ не має чіткості в людському розумінні. В природи зовсім інші одиниці вимірювання, якщо вони взагалі є. Через те все побудовано не за точністю, а за гармонією. Тому пісня більша за математику.
Тим не менше, мусимо себе заспокоювати і замилювати очі. Мусимо знаходити всілякі заняття, групуватися за народами, етносами, створювати класифікації, ставити кордони, шлагбауми, турнікети. Це додає певності в тому, що можемо щось контролювати.
Безмежність Всесвіту лякає, тому намагаємося його зрозуміти, а позаяк промисел незбагненний, то й розумінню він не піддається. Всесвіт треба просто полюбити і прийняти. Повірити його незбагненності і віддатися його асиметрії. Бо що ми можемо виміряти, якщо навіть бачимо природу по-різному?
Бажання структури – від страху безмежності. Потрапляємо в чуже місто і можемо розгубитися, бо нікого не знаємо. Але якби не було поділу на міста, то було б одне місто. Зрештою, є одне місто, але розуміння цього лякає, тому краще думати, що міст багато. Страх – від порожнечі. Від відсутності любові. Лише вона може заповнити порожнечу.
Добре видно незбагненність природи в літературі. Часом вмілий майстер може надзвичайно поетично описати той чи інший краєвид. Інколи настільки добре, що з цього опису можна малювати картину. А навіть трапляється і так, що такої природи ніколи не існувало. З’явилася лише текстом.
Водночас, нерідко, читаючи якийсь прозовий твір, ми беремо від нього максимум сюжету і дії, а коли трапляються картини природи, без особливих докорів сумління їх пропускаємо. Так є, коли про природу пишуть «туристи», намагаючись її «розграфлювати». Грубо кажучи, вони роблять репродукцію. Максимально близько до оригіналу, але хто розуміється, той розуміє. Відчувається, що нема простору, а є плоскість.
Природа – не лише краса, хоч і це також. Але найбільше – глибина, ширина, висота і життя у цих параметрах, де не доцільні жодні розграфлення. Відчуття цього мало залежить од якихось талантів. Але для подачі такої природи в літературі таке відчуття необхідне, інакше вийде репродукція. Треба не лише бачити природу, а бути в ній.
Треба розуміти, що природа – все. І металеві споруди, і пластиковий посуд – все із землі. Ніщо не є з нізвідки. Не конче, що з відчуттям природи народжуються. З ним виростають, якщо народжуються у природі. Тоді не відчувати її неможливо.
Зрозуміло, що пасовиська обгороджують парканами від решти світу для того, щоб корова не пішла світ за очі. Але якщо господар добрий, то корова до нього завжди повернеться. Якщо він не б’є її за те, що вона, відганяючи мух під час доїння, вдарила ногою по відрі і розлила молоко, то корова не боятиметься господаря. І не повинна боятися. Вона не може боятися просто так. Вона зовсім не може ненавидіти. Вона може любити гратися. Вона може любити дбайливого господаря, коли той годує її добрим сіном, а взимку до холодної води з криниці додає трохи теплої. Тому пісня більша за математику.

Василь КАРП’ЮК