З нагоди двадцятої річниці знесення Берлінського Муру, який розділяв Європу, у Німеччині готується до друку збірка текстів авторів із семи центральноєвропейських країн, присвячених їхньому баченню нової Європи. Український погляд у цьому проекті представляє івано-франківець Тарас Прохасько.

1.

 

Весною 1645 року двотисячний загін українських козаків взяв штурмом фортецю Дюнкерк, яку довший час утримували іспанці, незважаючи на чисельні спроби французів відвоювати місто. Малесенький епізод європейської історії виглядає, однак, надто показовим. Передісторія козацького походу, методика організації акції, а особливо її ментальні сліди дуже добре ілюструють багатостолітню структуру Європи, яка є співжиттям Європи трьох сортів. Важливо, що тодішня модель виявилася живучою. Три ґатунки Європи – це той внутрішній континентальний чинник, той лагідний конфлікт, який у різних конфігураціях проявляє себе у потузі Європи протистояти цілком зовнішнім загрозам та викликам і тепер.
Ось кілька штрихів тієї історії, які можна назвати універсальними у часі. Дві найсправніші європейські формації перебувають у тривалому конфлікті. Хтось із французів згадує про існування екзотичних українських воїнів, які виявляють стійкість, відвагу і винахідливість у вічній боротьбі з турками. Для того, щоби спровадити українських найманців, переговори потрібно вести з польською короною, яка вже є певним краєм європейського світу. Поляки – Європа другого ґатунку – не хочуть безпосередньо брати участі у складній війні, але не мають нічого проти, щоби позбавляти своїх підданих – українських козаків –  права на таке вільне волевиявлення. Завербованих в Україні добровольців їхні ватажки везуть через польський Гданськ аж до Франції. Дуже скоро козаки успішно штурмують Дюнкерк. Вони зробили те, що їх просили. Вони зробили те, чого французи не могли зробити багато років. Виявляється, однак, що цей штурм було зроблено не за правилами справжньої європейської війни. Не за мілітарним етикетом. Іспанія викладає Франції свої претензії. Починається ретельна дискусія між державами, котрі воюють, про правильність операції. Все виглядає так, що ефективність козаків може бути загрозливою для європейського кодексу. Переможцям-українцям виплачують значно менше грошей, ніж було обіцяно, і радять їм якнайшвидше зникнути з поля зору. Польща ні при чому. Козаки розділилися – більшість попленталася додому, хтось осів у Франції, когось винайняли іспанці. Цілком сучасна історія, якщо дивитися на ментальний слід, який вона залишила у всіх частинах Європи.
Перша Європа воліє бути вкрай обережною до дикунів із Сходу. Друга Європа має претензії до того, щоби і почуватися рівною з першою, і володіти мандатом на виняткове представлення третьої. А третя перейнята двома протилежними відчуттями. З одного боку – гордість і зневага, бо таки ми можемо, а вони – як діти. З іншого – жаль і кривда, бо все ж ми якісь не такі. Якщо так легко можна нас використовувати і дурити. З того часу нічого не змінилося. А двадцяте століття довело усі ці відчуття усіх сторін до максимуму.

2.
І тут виринає ще одна характеристика, яка посилює непорозуміння між Європами різних сортів. Вона полягає у надійності архівів, у специфіці історичної пам’яті. Для того, щоби українці могли дослідити своє минуле, їм потрібно користуватися французькими (загалом західноєвропейськими) архівами. Те, що там занотовано, не завжди відповідає тому, що нами пам’ятається. Документ, який пережив усі катаклізми, виявляється достовірнішим від інтуїтивної міфології народу, який не звик покладатися на тривалість речей матеріальних. Так само сто разів спалена українська хата не витримує жодного порівняння з предвічними будівлями заходу. Очевидно, що тамтешні катастрофи мали трохи інший рівень нищівності.
Бездоганні архіви, однак, мають свою слабість. Крім того, що їх потрібно оберігати, вони ще й звільнюють пам’ять. Там, де архівів нема, історія записується на рівні геному. Українські гени, скажімо, виразно зафіксували дві програми. По-перше, ми завжди були у Європі і залишаємося європейцями безсумнівно і назавжди. По-друге, не слід покладатися на так звану Європу, бо вона нас ігнорує і покидає. Такий собі досвід зрадженого форпосту. Дилема життя у прикордонній смузі, у межовій зоні. Якби не ми, ви б знали, що таке Росія і Османи, по-справжньому.
Надії на те, що Європа нарешті потрактує нас серйозно, змінилися ледь снобськими ідеями про те, що можемо самі порятувати Європу вкотре, даючи їй ще й нову можливість розвиватися. Дозрівати. Даючи їй орієнтир екстенсивного розширення та шанс нової самоідентифікації.

3.
Бо так чи інакше, а вся проблематика європейської ідеї завжди полягала у низці проблем, котрі загалом можна назвати самоідентифікацією. Еволюція Європи – це розвиток розуміння, що таке Європа. І існує вона тільки там і тільки тоді, коли хтось десь починає задумуватися про свою європейськість, про свою долю як частину європейської цілості. Ніякого іншого критерію – ні економічного, ні ідеологічного, ні релігійного, ні мовного, ні антропологічного, ні історичного, ні звичаєвого, ні правового  – який міг би ідентифікувати Європу, немає. Насправді рівень матеріального розвитку чи впорядкованість суспільних стосунків мало впливають на інтенсивність європейського самоусвідомлення.
Концентричні кола європейської самоідентифікації стають нам дуже зрозумілими, коли щось аналогічне зауважуємо у своїх  гуцулів, українських горян, котрі живуть в Східних  Карпатах, у самому центрі максимально великої географічної Європи. Свою ідентичність, значною мірою забезпеченій горами, вони зуміли зберегти і стосовно решти українців. І стосовно таких самих карпатців з румунського, словацького чи польського боку. Однак у межах самої Гуцульщини, кордони якої є, зрештою, плавними, можна спостерігати зовсім інше явище. У кожному поселенні, дальшому від умовної межі, вважається, що саме з них починається справжня Гуцульщина, бо ті, що скраю – ніякі не гуцули, а дурні бойки. І так – аж до самого епіцентру, до велетенського за рідко заселеною територією села Жаб’є. Зрозуміло, що тут справжніми гуцулами вважають лише самих себе. Широка гуцульська ідентичність тим часом спалахує там, де гуцули зустрічаються поза своїм світом – у Києві, у Відні, у війську чергового окупанта, на роботі в Росії чи Португалії, на еміграції в Америці чи на висланні у Сибіру.
Правдива європейська самоідентифікація потребує зовнішнього тиску. Потребує варварів, гунів, ісламу, Росії, Радянського Союзу, Америки, Азії. Потребує принаймні іншої Європи, третьої Європи, яка проникає у тепло Заходу за законами фізики. Як холодне повітря. Стелиться вниз, але спричиняє вентиляцію. Європейська непевність полягає у зрівноваженні експансії, поширенні та збереженні набутого, самозбереженні, яка переходить у самоізоляцію.

4.
Дивлячись на сучасну Європу першого ґатунку, третьосортний європеєць бачить неймовірний розрив між Європою ідеальною зі всіма її духовними здобутками і Європою реальною. Обережною, боязкою, прагматичною. Ми ж марили європейськими ідеалами. Наше виховання, дарма, що затиснене фізично, було наскрізь європейським. Ми вірили у її велич, ми проживали її крізь себе, як уальдівський соловейко з трояндовою голкою. Великий супермаркет, ринок секонд-генду, зарібки в Італії – все це було вторинним. Ми допалися до цього вже тоді, коли побачили, що є люди, для яких хліб наш щоденний не є проблемою. Коли переконалися, що Європа тримається на праці, яка видається нам надмірною – плеканні гігантських парків, реставрації потрісканих картин, догляданні старих, які бояться вмерти…А ми сподівалися сміху, який був би ознакою європейської людяності, самоіронії, яка би переконала у тому, що існує щось святе.
Наприклад, Дунай. Ріка наших пісень. Наприклад, ареал європейського бука, який не росте північно-східніше від наших теренів.

5.
Натомість наша європейська історія – це історія жертовної худоби і дерев’яного щита. Перша Європа вигодувала нас заради того, щоби принести у жертву жахливим російським демонам. Друга Європа, яка сама відчувала дихання дракона, просто прикривалася  нами, час від часу викидаючи обгорілий щит. Дивлячись на цвинтарі, руїни, читаючи українські мартирологи і репортажі західноєвропейських журналістів про нашу дич, хочеться уявити собі досконалі інтер’єри кабінетів, де приймалися рішення щодо України – ще не час, вже не час, ніколи не час, наразі нема чогось такого, малоймовірно, що щось таке взагалі буде…
Але третя Європа – дуже християнська у своєму поганстві. Вона вміє бути немстивою і вміє шанувати батьків. Вона справді може подарувати чергове омолодження.

6.
Адже Європа дуже стара. Чи не найбільшою її перевагою є власне неперервний досвід, який знає уже майже все. Тобто знає дві речі. Усе якось повторюється, і ніколи не можна бути впевненим, що чогось, що було, вже ніколи не буде. І друге: за всю історію Європи ще жодного разу не було так, щоби двічі було точнісінько так само. Власне тому такою важливою є жива історія, про яку не забувають.

7.
Ця старість, цей єдиний природний шлях розвитку – до ще більшого старіння, є дуже привабливою з точки зору письменника. (Власне письменник, літератор, автор є для мене і для багатьох моїх земляків найреалістичнішим втіленням Європи.) Надзвичайно добре почуваєшся, коли уявиш все те, що було, є і буде на цьому старому континенті, як невичерпний набір цікавезних історій і мальовничих деталей. Адже однією з найпривабливіших сторін старості є от це знання. Якби молодість уміла, якби старість силу мала… А ще мистецтво бути дідом, підсумкова життєва насолода як можливість розповісти казку внукам. А ще безстрашне очікування заслуженої смерті, після якої залишаться тільки слова, які виявляться єдиною незнищенною вартістю цілого життя.

8.
Маю таке відчуття, що наша третя Європа якраз може бути тими внуками, яких дочекалися, щоби виговоритися. І згадати молодість, переживши її у кращий спосіб, ніж було насправді. Ці внуки – просто даність. Про них не думалося, як про дітей. До них дожилося. І виявилося, що все це наповнене новим ніжним і небезпечним сенсом. Виявилося, що світ можна називати знову, підбираючи свіжі відтінки слів. Виявилося, що розповідаєш те, що знаєш, комусь такому, хто точно не зробить так, як ти його учив. Він утне щось своє, несподіване. Але… Але у певний момент кожне твоє слово, кожна зморшка твоєї руки повернуться до нього, викликаючи відчуття відсутності, вічності часу.
До того ж внуки –  це вже запевнення у тому, що вони будуть мати своїх дітей, своїх внуків. Досить, зрештою, подивитися на те, як виглядають тепер молоді хлопці і дівчата, які двадцять років тому розбивали мур у Берліні. Як виглядають їхні діти. Як виглядають хлопці, котрим сказали свого часу мурувати стіну.
А тоді порівняти всі ці обличчя з фотографіями, зробленими у різні десятиліття. Зафіксованими на різних носіях.

9.
Тільки наївні часом думають, що старі є добрими, мудрими, безпомічними і лагідними. Тільки наївні не хочуть зауважувати тотальної жорстокості дитинства. Тільки батьки, зайняті своїм ефемерним самовираженням, можуть не зауважувати, які ризики криються у єдності їхніх дітей з їхніми батьками, у спілці дідів і внуків. Але так формується майбутнє.

10.
Нам, східноєвропейцям, у дитинстві надто багато розповіли діди про молодість наших батьків. Ми вже нехотячи знаємо, як робляться діти, як п’ється до ранку, як зраджують і б’ють.
Доросла Європа так багато разів зраджувала нас, що ми не маємо щодо неї жодних ілюзій. Завдяки розповідям старої Європи. Але родина є родина. Інакшого шляху немає.

11.
Тепер настав справді літературний час. Ніщо інше вже не має значення. Ми – третя Європа – готові приходити час від часу до ліжка старих, до столу дорослих, розповідаючи про свої пригоди, показуючи своїх жінок і дітей.
Не повинно бути ніяких комплексів вини з жодного боку. Все було зроблено нормально. А нам далі жити, бо ми – сім’я.     

12.
Інша справа, що потрібно мати на увазі іншу сторону. Іншу родинну лінію, якої воліємо уникати, не зважаючи на те, що їхні гени – у нашій крові.
Але діди не мусять бути привітними до невісток. Досить того, що мають право вільно спілкуватися з внуками.

13.
Майбутнє Європи – власне у цьому контакті. Ми потрібні одне одному. Незалежно від того, чи живемо в одному домі, чи приходимо у неділю, чи на внуків скаржаться сусіди, чи миємо разом після обіду начиння, чи пишемо листи від руки, чи раптом з’ясовуються страшні дідівські таємниці….
Починаймо з літератури. З розповідей. Не зважаймо на міждержавні контакти. Не сподіваймося взаємної допомоги. Думаймо про родину. Рятуймо одну голову. І тоді будемо зустрічати тільки тих людей з іншої Європи, які виявляться найближчими і найпотрібнішими. Бо людське врешті залишається найлюдськішим.  

Тарас ПРОХАСЬКО