Минулої суботи світ відзначав міжнародний день «Міста за життя». Його відзначають на честь першого скасування смертної кари у європейській державі. По суті, цей день можна вважати апогеєм людськості. Нарешті ми зрозуміли, що забирати життя у ближнього не маємо права. У цей день могла би бути хороша і світла радість. Натомість, прийшла тривога.
30-го листопада світ набагато менше згадував про «Міста за життя», ніж про нічні події в Києві. Виявляється, ми, може, й розуміємо, що не можна забирати життя у ближнього, але не тямимо, що ближні – це всі, хто є. Тому знову приходить прикра потреба говорити про людськість.
Прикро тому, що це мало б бути нормою. Людськість мала б бути звичною. Якщо ж починаємо про неї мову, то значить десь є інакше. І не десь далеко, а зовсім поряд. Для мене це навіть не десятки постраждалих у ніч з 29-го на 30-те листопада і в наступні дні у Києві. Це зовсім близько. На добре знайомій вулиці Івано-Франківська з добре знайомою людиною.
Найперше імпонує гідність і врівноваженість Максима Кицюка. Саме цей севастопольський студент, який вже кілька років навчається в Івано-Франківську, став чи не головним організатором студентських страйків у місті, починаючи з 22-го листопада. Людина не лише не розгубилася в чужому середовищі, а зробила його своїм. Тому що всі свої. Тисячі студентів і небайдужих підтримали його. Пішли на його заклик. Приєдналися до закликів і дій робити українське суспільство кращим.
Максим не лише виводив людей на вулиці, але й пропонував їм корисні заняття. Хіба не креативна ідея вуличного університету? Безперечно, цікаво і позитивно. Певна річ, лекцій як таких не було, але з молоддю спілкувалися письменники. Через те студенти не лише раділи, що є можливість прогуляти пари, бо, звісно, не всі надто переймаються суспільною ситуацією, але вже таки починали думати, чого вони вийшли. Зараз ми бачимо і у Франківську, і по всій Україні, що знаємо, чого хочемо.
У ніч з 29-го на 30-те листопада Максим повертався до місця мешкання, щоб взяти речі, і збирався їхати на мітинг до Києва. Очевидно, його телефон прослуховували, бо на шляху додому на нього і його товариша чекала машина, в якій сиділи нападники. Все відбулося досить швидко. Максим каже, що били «професійно». Товариша тримали, а його «опрацьовували». Кожен сантиметр тіла.
Зараз севастопольський франківець у лікарні. У нього забинтовано обидві ноги, а під бинтами порізи. Але Максим терпить і навіть жартує: «Мене питають про можливі причини побиття. Ми багато ходили містом, мітингуючи. Видно, це комусь не сподобалося, і, щоб більше не ходили, нападники цілили по ногах».
Знаю Максима з 2009-го року. Познайомилися на семінарі для творчої молоді від видавництва «Смолоскип». Семінар тривав близько тижня під Києвом. В кімнати селили по четверо. Серед трьох моїх сусідів був і цей хлопець з Криму. Він тоді носив дідову вишиванку. Це було гарно.
На семінар Максим пройшов як політолог, хоч також пише вірші. Згодом були глобальні ігри для всіх кількох десятків учасників. Мали вибрати президента. Якось так вийшло, що Максим був одним з кандидатів. Певна річ, у нашій кімнаті знаходився штаб. Тоді було досить цікаво в це бавитися. А щоночі в штабі проходили альтернативні семінарські заняття: в кімнату на чотирьох набивалося до трьох десятків і всі співали, читали вірші, спілкувалися. В тій грі Максим переміг і став президентом. І досі ним є.
З того часу ми щороку перетинаємося на семінарі. Певна річ, я був дуже радий, коли друг вступив на навчання до Прикарпатського університету. Більше спілкування і цікавих пригод. Пригода з побиттям неприємна, але етапна. Певен, що Максим і в цій грі переможе. Більше того, пронесе далі свою гідність і людськість. Ми всі маємо перемогти у цій грі, у цьому житті. Звідкись маю таке відчуття, що все дуже скоро налагодиться. Буде спокійно і добре.
До речі, на семінарі під Києвом ще відбувалися футбольні турніри. Якщо раптом не випаде сніг, то, може, перед новим роком ще поганяємо з Максимом у футбол. Лікар казав, що за два-три тижні він вже буде бігати. Тим більше, що вболівальниці під’їжджають.

 

Василь Карп’юк