Я верталася з Києва того ж вечора, коли метро та залізничний вокзал заполонили сотні дуже характерних облич – вони приїхали на Антимайдан і тепер страшенно вирізнялися серед будь-якого натовпу. Ці ходили великими групами, поводилися, як гопники, голосно ржали, матюкалися і випромінювали відчутні хвилі негативу. Побачиш таких – і підшкірно відчуваєш, що вони тебе ненавидять і зневажають.

З такими й справді не хочеться жити в одній країні, з якого б регіону вони не були. Їдучи поряд із ними у метро, я думала про те, звідки беруться ці перекошені презирством пики і ця рабська покора – їхати до столиці під загрозою звільнення з якогось там заводу. Було видно, що ці “прихильники” регіонів у Києві були вперше в житті. Навіть своїми групами вони рухалися дуже хаотично, збиваючи людей із ніг, не знали, куди іти, смикалися у метро – певно, були із якихось малих міст. Загалом, викликали більше жалю, ніж будь-яких інших почуттів.

Мене цікавило, як і що виховує цих людей такими, якими їх побачила я, якими показали їх у багатьох телесюжетах про Антимайдан. І ось на тобі – я їду в купе з двома донецькими дівчатами, яким на вигляд років 30-35. Ці були цілком інші, хоча б тому, що вони їхали відпочивати у “Славське”. Працюють вони на заводі “Норд”, що виготовляє легендарні холодильники “Донбас”. Свєта сказала, що їх теж змушували їхати на Антимайдан, але вони якраз з цього дня взяли відпустку. Віка зашипіла на неї, мовляв, забагато говориш.

Наше знайомство глушив на повну гучність увімкнений по радіо російський шансон. Я спершу подумала, що от воно, їх двоє і вони не схочуть скрутити улюбленого музону. Але я помилилася. Коли спробувала скрутити звук повністю, дівчата полегшено видихнули і подякували. Перепитала, чому ж вони самі його не вимкнули, якщо так заважав. Виявилося, що вони вперше їдуть у потязі!

Ні, Свєта вже якось їхала у «Хюндаї». Але так, щоб у купе звичайного потяга «Укрзалізниці» – то ні одна, ні друга. Питали, чи можна курити у вагоні, чи піднімаються верхні полиці, де вимикається світло і всяке таке. Це був не лише перший раз у потязі, але й перший раз у Києві і перша у свідомому житті спроба поїхати подивитися на Західну Україну, якщо не враховувати шкільної екскурсії однієї з них до Львова, про що вона майже нічого не пам’ятає.

Насправді, першу годину розмови дівчата не зізнавалися, звідки вони. Просто казали “едем отдихать” і розповіли, що гуляли Києвом. Їх прорвало, коли я сказала, що їду з Майдану. Дуже обережно вони спиталися: “Ну и что там?” Я розповіла про все, що бачила, і про весь той кайф, який дарує ця мирна і креативна міні-країна. Тут вони зізналися, що майже не бачили Києва, бо куди б не пішли, боялися потрапити на Майдан. Навіть не побачили Лаври, про яку так мріяли. Не відчуваючи ніякої агресії з мого боку, нарешті сказали, що вони із Донецька і навіть у Києві боялися розмовляти російською, поки не почули, що там це не екзотика.

Віка і Свєта цілком серйозно питали, чи можна їм говорити російською на Закарпатті: “Нам гаварили, что на Западе нас за это могут побить”. Наступних кілька годин ми розпитували одне одних про все, перебиваючи і випитуючи якомога більше деталей, щоб якнайкраще зрозуміти. Вони щиро хотіли дізнатися, чому люди вийшли на Майдан і за що стоять. Виявилося, що ми з ними хочемо приблизно того самого – спокійно жити у мирній країні, працювати на улюбленій роботі і отримувати таку зарплату, щоб могти прогодувати родину, раз на рік їздити відпочивати і забезпечити дітей якісною освітою. Саме тому, сказали вони, ми ніколи не вийдемо ні на Майдан, ні на Антимайдан. Саме тому, сказала я, ми вийшли на Майдан, бо ми звикли боротися за те, чого прагнемо.

Для них двох я відповідала за цілу Західну Україну, а вони для мене в ту ніч були цілим Донбасом і всіма, хто голосував за Януковича. Віка і Свєта не знали, що підписання Угоди про асоціацію і вступ у ЄС – різні речі, але були палко проти ЄС, бо вони втратять роботу. Директор заводу сказав, що виробництво доведеться закрити і всіх виженуть, бо Європі не потрібні наші малобюджетні холодильники.

Розповідаючи, пояснюючи, аргументуючи, я відчувала їхній цілком щирий інтерес до нової інформації. Вони багато разів дякували за щось почуте. Скажімо, їх здивувало те, що всі телеканали мають різних власників і від цього залежить подача новин. На каналі, який вони дивляться, розповідали, що 30-го листопада «Беркут» відбив атаку майданівців, озброєних залізними прутами. Треба було справді багато пояснити. На фразі “розбивали голови навіть жінкам” вони здригнулися і перезирнулися. Не розуміли також, чого всі вчепилися до ялинки і зіпсували киянам свято, для чого руйнували пам’ятник Леніну і що змінить відставка Януковича.

Словом, до кінцевої станції залишалося дедалі менше часу, а у нас було ще так багато запитань і відповідей. А я таки отримала відповідь на найважливіше своє запитання – донецькі бояться, бо не знають. Їм не розповідають правди. Тієї ночі мені здалося, що я досі не робила нічого важливішого у житті.

 

Наталка ГОЛОМІДОВА