Олексій ЗАЇКА: «Гарна фотографія – це вдатність зачепити нерв»

  • Олексій Заїка, певно, є найвідомішим фотографом у середовищі української рок-музики. Він знимкував найважливіші концерти, музикантів і події, починаючи з кінця 80-их.

     

    Перші фото перших концертів культових “ВВ”, робота фотографом найвідомішої в світі на сьогоднішній час групи з українським корінням «Гоголь Борделло», публікації в спеціалізованих виданнях за кордоном створили беззаперечний авторитет Олексія як головного хронікера українського рок-н-ролу.

    Словом, цього разу спілкуємося з людиною, на очах якої народжувався, ріс і мужнів український рок-н-рол.

    – Олексію, ти фотографуєш історію українського рок-н-ролу вже майже сорок років. А як сталося, що ти вибрав собі саме цей напрямок і це заняття?

    Так сталось само собою. В 16 років, наприкінці 80-их, питання про вибір шляху не стояло, та й вибору взагалі-то не було – переді мною лежав шлях звичайного радянського інженера, робота десь в КБ заводу “Арсенал”. Я і фотографом не був – студент, тусувався у творчій тусовці. Всі мої друзі були художниками і музикантами, а я не мав жодних особливих талантів – слуху у мене немає, малюю я так само, зате я “умів” і міг проявляти плівку і друкувати фотографії, що тоді було рідкістю. Фотографував просто для приколу, так і закрутилося. Професійні фотографи в цю молодіжну тусовку були не вхожі за віком, та й для чого їм це було – запиту і попиту на цей жанр не існувало тоді взагалі. До речі, і зараз ситуація мало чим відрізняється, як мені здається. Загалом, так все і почалося. Я потрапив саме в ситуацію зародження київського рок-клубу, це було дуже цікаво, і просто з’явилася можливість якось творчо проявити себе. І це комусь поруч було дуже потрібно, очевидно, на кухонно-самвидавському рівні.

    – Як тоді тобі, киянину, бачилася інша українська сцена? Що було цікавого?

    Треба сказати, що я ні тоді, ні зараз не був експертом з широким кругозором в музичному плані. Я завжди знімав тільки те, що знаходило відгук у мені. Я не можу, наприклад,  працювати на замовлення, якщо музика не співзвучна мені на рівні «подобається – не подобається».

    Київська рок-музика на той час була якраз квінтесенцією цього “подобається”. Це тільки потім ми дізнаємося, що, крім усього іншого, це було дійсно новаторським і набагато ширшим, ніж Київ, явищем. Крім того, я був “прийнятий” цими людьми, а для людини, що знімає рок- сцену, це дуже важливо. Технічно я, звичайно, був на допотопному рівні, але за рівнем “доступу” – на самому верху. Це давало величезну фору в творчому плані: коли об’єкт зйомки розкутий – це найкращий стан для хорошої фотографії. А мене в цьому середовищі ніхто не сприймав, за сучасною термінологією, як папараці, я був радше “соратником”, моєї камери “не боялися” – її просто не бачили. Це так, ніби хтось із твоїх друзів-музикантів під час розмови з тобою паралельно музикує – все було дуже природно й органічно для нас всіх разом. Така розкутість дуже багато важила.

    Сьогодні, до речі, це працює точно так само. Домогтися гарного результату, прийшовши і сказавши: я професійний фотограф, буду зараз вас добре знімати, – нереально. Гарна фотографія – це якась вдатність зачепити нерв, в даному випадку такого специфічного явища, як панк-сцена. Це взагалі непросто, а якщо не співпереживаєш або ти чужорідне тіло – це зробити практично нереально. Тут чистий професіоналізм грає десяту роль, ти повинен бути для цих людей своїм по духу. Це питання органічності, в першу чергу.

    – Що тебе має зачепити, щоб ти відчув потяг знімати?

    У мене немає рецепту на це питання. Коли фотографуєш на сцені – музику в деталях зовсім не почуєш, тільки малюнок і ритм в кращому разі. Думаю, є два основні чинники: повинна бути енергетика в тому, що ти чуєш, і харизма в тих, того кого знімаєш. Словом, повинен бути драйв. Інше питання, який драйв твій і тебе зачіпає, а який – ні (і не тому, що це обов’язково погано, а просто це не твоє). Є гарний приклад для ілюстрації. Я тривалий час з багатьох причин (це окрема історія) не тільки не фотографував, у мене навіть камери сучасної не було. У 2004 потрапив на перший в СНД концерт “Гоголь Борделло” (ми з Женею Гудзьом, фронтменом групи, знайомі ще з київських часів). Наступного дня після концерту я пішов і купив недешеву камеру – так мене вперла їх енергетика. Я знову відчув смак і сенс зйомки, який втратив на початку 90-их.

    – Ти всередині процесу вже багато років, які основні тенденції української рок-сцени?

    Мені важко судити, я все-таки десь збоку зараз, бо займаюся зовсім іншим бізнесом. Та й мені не видно процесу як такого насправді. Якщо говорити про панк-рок-сцену кінця 80-их, тоді не було ніяких музвидань (крім самвидаву), але і зараз їх зовсім немає. Зараз навіть самвидаву немає. Доброї музики ніколи не буває достатньо, і як знайти, побачити щось дійсно нове і вартісне – не зовсім ясно. Раніше це все рухалося усно, на ентузіазмі, але сьогодні потрібні інші, сучасні, механізми, і я їх не бачу. Навіть андеграунд в тому нашому розумінні сьогодні не існував би в такому вигляді.

    – Хто тебе найбільше розчарував з тієї старої когорти музикантів, які починали у вісімдесятих, а хто здивував своїм розвитком?

    Якщо говорити про “стариків”, радує Вася Гойденко з київської групи “Колезький Асессор” – він йде своїм шляхом, якщо говорити про музику. Я в захваті від Сашка Піпи, колишнього басиста і одного із засновників “ВВ” – він сильно еволюціонував і цілеспрямовано йде своїм особливим новаторським шляхом (враховуючи, що він басист – зазвичай басисти на другому плані). Засмучує Олег Скрипка – яскравий приклад того, як легко можна скурвитися і проср..ати все найкраще, причому не тільки те, що тобі особисто належить. Захоплює Гудзь з “Гоголь Борделло”, його енергетика, що пробила собі шлях на світову сцену. Дуже радує “Перкалаба”. Дружу з ними, у них є той нерв, вони сильно еволюціонували за останні роки, з’явився зовсім інший зміст і наповнення. “Даха Браха” – респект, очевидно – ворлд мьюзік вищого ґатунку. “Дах Дотерс” для мене не так музика, як сучасний театр. Чистий панк при цьому. Дуже цікаво, як і в що це буде розвиватися. Неординарно, особливо враховуючи таку кількість самодостатніх дівчат, кожна з яких самостійна актриса чи музикант зі своїми власними проектами. Засмучує, що, як і раніше, це “все хороше” ніде, маю на увазі розвинений популярний авторитетний ресурс, не представлене разом – ми ж не все бачимо сьогодні, особливо враховуючи потік інформації і “білого шуму”.

    – Які фото є предметом твоєї гордості як професіонала? І розкажи про найбільш незвичайну ситуацію або концерт, на якому тобі довелося опинитися з фотоапаратом.

    Почнемо з того, що професіоналом я так і не став і не зміг реалізувати той потенціал, який був. На жаль, навіть зараз, сьогодні, немає такого напряму як музфотографія і музфотограф. А зараз, звичайно, вже пізно рефлексувати з цього приводу. Я просто знімаю, коли хочеться. Як і раніше – в шухляду. Пишатись, напевно, можна тим, що я, ймовірно, найдревніший музфотограф на цій території. Головне рідше про це думати (сміється). З примітних моментів – похвала Петра Мамонова із «Звуків Му» стосовно однієї їхньої спільної фотографії – він сказав, що це найкраще про них, що він бачив, по духу. Але це було давно. Досі не знаю, чи це був просто необов’язковий комплімент, чи так воно і було. Сподіваюсь, що так, принаймні він мене впізнає досі (сміється). З кумедного – пам’ятаю фантастичний шалений концерт “Рок-артілі” на виїзді на периферії, коли я зняв 11 плівок (це дуже багато, особливо на той час). Як виявилося, на одну котушку – такий був драйв. Найкраща фотографія? Треба спочатку оцифрувати архів, він взагал-то унікальний. Але сьогодні це все менше комусь потрібно, а молоді це вже і не дуже цікаво – у них свої герої, і це нормально.

  • Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

    Евген Гудзь, фото Олексія Заїки

    Сергій Кузьмінський, “Брати Гадюкіни”, фото Олексія Заїки

    Воплі Відоплясова, фото Олексія Заїки

     

     

     

     

     

     

     

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!