Після кількаденної франківської перерви на минулих вихідних знову хотілося до Києва, до сонця, до Майдану. Але попри настирливі пошуки транспорту, нічого знайти не вдалося. З того всього поїхав додому в Брустури. Відразу згадалися думки, які вже пробував записувати ще в листопаді, до революції. В горах вже тоді було прекрасно, як зараз на Майдані.
Хороший передсніговий час. Вдосвіта мама пробувала будити, щоб вже йшов до роботи, бо наче накрапає дощ і потім буде важче. Але я знав, яка то робота, і знав, що надто важче не буде, тому ще трохи спав. Гарно добре й довго спати вдома. Ще якийсь час – і випаде сніг. Тоді можна буде спати на печі, і це буде взагалі фантастично. Піч – це моя Говерла. Звідти все видно: і як тато дрімає на ліжку, і як мама зашиває котрогось із нас сорочку, і як сестра читає підручник з якоїсь мовознавчої науки, і як кіт на підлозі грається зі шкарпеткою… Але то буде, коли випаде сніг. Наразі сплю на дивані, але теж добре.
Прокинувся десь о восьмій. Дощу не було, а лиш тільки осіння похмурість. Чудова передснігова похмурість. Земля трохи волога, але не мокра, не масна і не слизька. Всі верхи довкола в тумані. Небо сіре, і навіть нема проглядку для сонця. Але можна вважати, що то все сива овеча вовна. І коли так думати, то стає спокійно і затишно. Видно лиш хати найближчих сусідів, чути гавкання псів і рикання корів. Такий обмежений для зору простір, в якому, проте, є майже все, що потребується. От хіба бракне сонця. І не конче небесного світила.
А робота така: тато спиляв два всохлі ясени і порізав їх на триметрові колоди, а я маю їх потягати з Ґруня до дідової хати, до дровітні. Бо м’яких дров – яблуневих, смерекових – у діда вже є на всю зиму. А от твердих порід на лютневі морози небагато. Тому така праця.
І навіть якби був дощ, то це би лиш полегшувало тягнути колоди згори вниз. Єдине, що сам міг би ковзатися. Але то таке.
Зараз, коли набираю на клавіатурі цей текст, то відчуваю, як шкіра на долонях пече і разить. Це від мотузки. Одягав зашморг на край колоди і транспортував її жолобом вниз, як то роблять у лісах совгалом за допомогою коней. Але там колоди суттєво більші. В мене варіант розрахований на чоловічі сили. І знаю, що був час, коли й чоловікам випадало бути кіньми.
Дідо якось розповідав, що після війни коней в селі було мало. Дідо родом із сусіднього Шипота, присілок Букув’єли. Там це діялося. А прийшла весна, і треба орати. То так і орали – старші брати Юрко та Іван впряглися і тягнули, а дідо ходив за плугом, скеровував його, щоб рівно йшли борозни.
Ще мене рятував лист у жолобах. Завдяки листу тягнути ще легше. Якщо добре розігнати, колоди буквально летять. Головне самому гостро бігти, аби не вдарило по ногах. Важче, коли трапляються пагорки. Коли гузар колоди на швидкості впреться в горбик, то аж назад сіпає. Тоді треба спинитися, трохи підняти ковбок, щоб вибрати на рівне, і транспортувати далі.
А мотузка таки добре натирає долоні. Печуть і червоні. Здається, аж пульсують. Приємне відчуття, коли миєш руки від бруду в холодній воді. Студене заспокоює розпалене. В хаті на столі вже чекає велике горня молока. На підвіконні – книжка. Буде трохи перепочинку. Малий руденький котик прогулюється кімнатою. Коли проходить повз мене, легенько його погладжую.
Для роботи лишається ще суха сливка. Вона іще далі, ніж ясени, але її менше. Виходжу на Ґрунь, роздивляюся. Два тижні тому на смереці неподалік бачив чорну білку. Тоді було ще тепло-тепло і сонячно. Я тоді постелив кептар на землю, лежав, відчуваючи спиною її міцність, і розмовляв з тобою по телефону.
Зараз найчесніша пора. Жодного зайвого листка на дереві. Голі скелети. На них – найвідданіші птахи. Ті, що ніколи не відлітають у вирій. Ті, які знають все – сніг, дощ, туман і сонце. Зараз сонця нема. Але як Бог так дав, що маю контакт із тобою, то чого б не скористатися? Так кажу тобі в телефонній розмові. І додаю: «Погода й так непогана, але з тобою краща».

Василь КАРП’ЮК