Той факт, що претензії від влади висунуто лише до УГКЦ, а до УПЦ КП – ні, схиляє до думки, що задумано розколювати суспільство на тих, хто за Майдан, і хто проти, а на «наших» (православних) і «бандер» (уніатів).

Про це у своєму блозі на «Українській правді» пише публіцист і політолог Андрій Окара.

Хоча, зазначає він, лякати судами чи відбором майна УГКЦ – церкву з 40-літнім досвідом катакомбного існування – справа невдячна. От уже її колишній голова Любомир Гузар нагадав про природне право народу на озброєний спротив владі, яка застосовує надмірну силу.

«Отже, вся ця ситуація, попри розкольницький задум організаторів, підкреслила надзвичайну важливу проблематику – місце церкви у структурі сучасного соціуму – між народом та державою. Де воно: разом з суспільством? Чи держава важливіша? І тут всередині України відкривається новий і дуже важливий церковно-культурний кордон, який ділить країну не по Збручу – на православних та греко-католиків, не на вірних східного обряду та протестантів-сектантів, а трохи інакше – на людей різної церковної культури», – пише Окара.

За його словами, одні відчувають тяглість християнської традиції, інші – відроджують її чи не з нуля. Для одних церква – це частина щоденного життя, для других – місце паломництва на Різдво, Великдень з пасками, на хрестини та відспівування. Для одних священик – це фігура з повсякдення, з якою можна радитись з практичних та духовних питань, для других – скоріше екзотична. Перші – живуть переважно на Західній Україні, другі – на Східній.

«І тут первинною є аж ніяк не конфесійна належність – тип релігійності західноукраїнських греко-католиків, православних УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ між собою принципово не відрізняється. (І Бандера та УПА тут ні до чого. Взагалі, чи не найбільші єпархії Московського патріархату – на Волині. І їхні прихожани – нащадки вояків УПА)», – зазначає він.

Тут, на думку Окари, важливими є аспекти історичного досвіду.

По-перше, радянська боротьба з релігією 1920-1930-х, яка в Східній Україні, Росії та Білорусі знищила інтенсивну релігійність як масове явище. Слід визнати: східні українці, росіяни, білоруси – це народи зі зламаним внутрішнім стрижнем. Західні українці на цьому фоні – не такі безнадійні.

По-друге, специфічний досвід співіснування церкви та держави в Російській імперії та СРСР. Після знищення патріаршества за Петра I церква фактично перетворилась на державну інституцію (т.зв. Синодальний період), яка була позбавлена власної ролі в суспільному житті. Така церква апріорі не здатна вказувати владі на її гріхи, оцінювати її легітимність та рівень праведності чи неправедності вчинків державних мужів.

«У релігійній ментальності, продукованій Російською імперією, потім – Радянським союзом, тепер – Російською Федерацією, церква – опора держави. Якою б та держава не була», – пише Окара.

Для Західної України, додав він, важливим є досвід православних братств і взагалі – досвід виживання в чужовірному чи інославному (римо-католицькому, протестантському) оточенні, що робив церкву інститутом народної солідарності та консолідації.

«І от тепер священики із Західної України фактично благословляють Майдан – мирне народне повстання проти неправедної влади. Тобто в протистоянні держави і народу вони обирають народ. Михайлівський монастир УПЦ КП відкриває свої ворота для побитих «Беркутом» протестувальників, а потім, під час нічного штурму Майдану, на його дзвіниці б’ють у дзвони на сполох. У Росії – ситуація абсолютно протилежна: церква підтримує державу, Кремль, Путіна, ідеї «політичного православ’я» та «Русскаго міра». Ситуація з УПЦ МП проміжна: там є і одні, і другі тенденції, і один тип поведінки священників та єпископів, і другий (трохи спрощено можна констатувати: москвофіли тяжіють до абсолютизації держави та підтримки владоможців, києвоцентристи – молитовно чи навіть організаційно підтримують Майдан)», – зазначає Окара.

На його думку, зараз молитовна та соціальна активність греко-католицьких та не визнаних світовим православ’ям православних священників – за порівняно невеликої підтримки священників канонічної православної церкви – перетворює суто політичний протест на «мирну та безкровну революційну містерію, освячуючи Христовим іменем пошук нової політичної волі, нової історичної долі та нової державності».

«Хтозна – може, без участі священників протест із самого початку вилився б у партизанську війну зі стріляниною та кров’ю? А так – ще небачений в Україні приклад соціальної теургії та преображення, приклад творення нового суспільства, нової соціальної етики», – вважає Окара.

ZIK