Січневий ранок дві тисячі чотирнадцятого року починається з алярмового пробудження. Уві сні, котрий я щойно бачив, електророзподільним полем завзято гасали здоровенні свині. Веселі і плямисті, наче ті далматинці. Вони бігали поміж трансформаторами і спритно ухилялись від високовольтних розрядів. Відтак одна з тих льох стомлено вляглась під парканом і промовила людським голосом: «Sainte L’Etoile-Absinthe!»
Від зловісних слів франкомовної льохи я прокидаюсь.
«Найсвятіша Зірка Полин!» – перекладаю я апокаліптичне гасло, злажу з ліжка, одягаю капці й виглядаю на вулицю європейського міста ІФ. Там азіатська на вигляд тітка в азійському халаті з питомо азійською неквапливістю вантажить до тачки новорічне сміття. Сонце визирає з темно-сірої хмарної кишеньки, освітлюючи живописні вибоїни в асфальті, яскраві троянди на хустці прибиральниці, сплющену пляшку з-під «кока-коли» та розсипані дрібні папірці з хлопавки. На кожному з папірців дизайнери-гумористи зобразили купюру у п’ятсот євро. Тепер тітка змітає ці пародії до совка.
Якісь вищі сили посилають мені віщі знаки. До речі, починається не простий рік, а рік століття від початку Першої світової. Що само по собі не дозволяє легковажити навіть свинськими пророцтвами. Я й не легковажу. Заварюю собі кави без молока, накраюю найтоншими пластівцями пармезан і подумки молюся у передчутті несподіванок.
Ті ж не змушують довго чекати на себе і з’являються у вигляді неочікуваних гостей з далекого міста.
«Кто ходит в гости по утрам, тот поступает мудро…» – вітають вони мене цитатою з радянського мультика. Я одразу згадую народну версію продовження цього віршика – «…ему всегда нальют сто грамм, и вечером и утром» – і ставлю на стіл пляшку.
Після обміну тостами і легкого сніданку зав’язується бесіда.
– Непевні часи настали… – здалеку починають мешканці далекого міста.
– Правду кажете, непевні, – я не сперечаюсь.
– Що ж буде далі?
– «І засурмить третій Янгол, і велика зоря спаде з неба, палаючи, немов смолоскип. І спаде вона на третину річок та на води. А ймення зорі тій Полин…» – цитую. Ніяк не йде мені з голови ота балакуча свиня.
– Це ж ти жартуєш, – припускають гості.
– Це Іоанн Богослов, – нагадую. – Мудрі люди завжди готувалися до різних варіантів майбутнього.
– І як нам готуватись?
– Читайте Святе Письмо, вчіть китайську і купіть собі вазеліну, – раджу я, згадавши, що в казках і легендах давнини перехожим калікам поради давали пакетами. По три штуки в кожному.
– Що, все так погано? – питає старший з гостей.
– Та ні, – кажу, – просто варто читати розумні тексти, вчити перспективну мову і мати, на всяк випадок, вазелін у хаті. До речі, китайська не така вже й складна. От моя дівчина, дарма що блондинка, вже трошки каже по-їхньому.
І кличу:
– Мала, йди сюди, привітайся з гостями.
– Ніхао! – вітається мала, з’явившись у дверях гостинної. На ній китайський халат з драконами.
– Бачите, – кажу, – вміє! «Ніхао» китайською «добридень», – і знов до малої:
– Скажи вуйкам ще щось китайською.
– Бу дао Чанчен фєй хаохян ма, – каже мала з характерним сіансько-надвірнянським акцентом. Це вона типу того, що вуйко, який не лазив китайським Великим муром, не достойний звання справжнього чоловіка.
Гості у повному захваті, хоча ніхто з них на тому мурі не був. Між іншим, я помітив, що людям іноді подобається, коли їх ображають незрозумілими їм мовами.
Щоби якось урізноманітнити бесіду, розповідаю гостям про китайський місяцехід, астероїдну загрозу та решту космічних викликів людству.
– От і ми думаємо, що глобальний порядок денний не зовсім збігається з внутрішнім українським, – зовсім недоречно мудрить один з гостей. І починає теревенити про світову політику. Потім ще про політику й ще. Жах якийсь!
– Лаобайсін, – зауважує мала на адресу заполітизованого гостя.
– Що-що? – не розуміють гості. – Що то вона сказала?
– Вона з вами погоджується, – брешу я. Насправді «лаобайсін» не дуже позитивне слово. Радше зовсім не позитивне. Найпухнастіший з можливих перекладів – «сільський утопіст». З іншого боку, добре, що вона не назвала політично стурбованого вуйка «шагуа» або «піньфаді». А могла б. Вихована людина о восьмій ранку про «глобальний порядок денний» говорити не стане. Я кажу малій, що вона має стопудову рацію, але, про всяк випадок, кажу це китайською:
– Хай жен ші жейан.
– Воу ай ні, – посміхається мені мала. Киця. Я її теж люблю.
– Значить, ти вважаєш, що найближчим часом можливі силові сценарії? – не вгамовується лаобайсін. Що вдієш, тягне його на конспірологію. Певно, не доспав у потязі.
– Нічого такого я не вважаю, – знизую плечима. – Насправді ніхто не відає майбутнього.
– Але ж радиш запасатися вазеліном.
– Ну так, – кажу, – раджу. Але ж, любі друзі, це чисто в плані побутового гуманізму. Конкретно у вазелін не впирається. Можна замість вазеліну купити доброго смальцю. Він, безперечно, не кращий за вазелін, проте з ним ближче до народних традицій. І коштує значно дешевше.
– І що ж ним змащувати?
– За потребою, – кажу, – любі друзі. За потребою. Й краще тримати його у баночках, які закручуються. Бо м’які пластикові кришечки незручні і швидко стають слизькими від лою. Можуть бути проблеми.
– Знущаєшся? – підозріло мружиться лаобайсін. Він, судячи з усього, з тих дивакуватих фацетів, котрі у всьому вбачають натяки і підтексти.
– Боже збав, – розливаю віскі у стопарики. – Просто з дитинства не люблю оті пластмасові кришечки. І який то шагуа їх придумав…
Пляшка порожніє. Бесіда потроху в’яне. Вже на порозі лаобайсін запитує:
– То що, полин символізує поразку?
– У пророка Єремії, – терпляче пояснюю, – сказано, що тих, хто кинув закон Божий та за вченням батьків своїх ходив за Ваалами, Господь нагодує полином. Тому, любі друзі, це не стосується поразок і перемог, це біблійний знак гніву Божого. Не плутайте. А ще у полині багато туйону. З полину і анісу роблять абсент. Добрезне, до речі, пійло як для виповнення часів.

Володимир ЄШКІЛЄВ