Батько і дядько письменника Василя Портяка із Кривопілля Верховинського району загинули у рядах Української повстанської армії. Сам письменник знає і всю історію УПА, і багато малих історій. І кожна з малих є важливішою за загальну історію, бо конкретна. З деталями і обставинами.
Портяк написав лиш дві книжечки – «Крислачі» та «У снігах». Ще щось пише, може, й колись видасть. Тим не менше, цих два-три десятки оприлюднених новел найліпше в українській, а відтак і в світовій літературі представляють тему УПА. Хоча персонажами не є ані Бандера з Шухевичем, ані батько з дядьком.
Його герої з простими прізвищами, які ми знаємо лиш тому, що самі такі носимо. З простими і звичними у горах іменами, які належать багатьом живим і належали багатьом мертвим. Це може бути будь-хто. Таких було багато.
Щойно повернувся з Києва з Майдану. Настрій інший, тривожніший, ніж після грудневих відвідин. Проте й зараз там жартують. Наприклад, так: якщо ви побачите на вулиці в столиці людину з каскою на голові і кийком в руках, то, швидше за все, вона має дві вищих освіти і вільно спілкується англійською. Або ще потішив відеоролик в інтернеті, де хлопчина у касці грає на клавішному інструменті з підписом «Екстреміст дістався до роялю».
Себто зараз люди вийшли не за хліб для шлунку, а за хліб для голови. Здебільшого, це містяни. З Карпат, де широко розгорталася діяльність УПА, на Майдані людей майже нема. Поет Василь Герасим’юк казав: «У горах, де я народився, найдостойніших замучили всередині минулого століття. А лишилися ті, що лишилися».
Тим не менше, в мене виникла аналогія між учасниками Євромайдану й упівцями. Не через спосіб, стратегію, обставини боротьби, а через людську мотивацію: з власної волі за власну волю.
А ще зустрів на Майдані одного з тих горян, які все ж зберегли в собі дух минулих повстанських поколінь. Без двох вищих освіт і знання англійської, але з головою і відчуттям гідності. З простим іменем і прізвищем, як у Портякових героїв – Василь Мельничук. Його присутність дає змогу уникнути марних узагальнень від Майдану, а таки закцентувати на конкретній людині. Бо найкраще цю історію будувати з людей.
Василь живе на Косівщині, виховують з дружиною дітей. Працюють, як можуть, і крайньої біди нема. Очевидно, за умов терпимості державної політики, можна було б і далі так жити. Та коли стало нестерпно, він зібрав рюкзак, як колись предки, і пішов на захист. Але не в ліси, а в столицю.
Перший раз перебував на Майдані з другого до дев’ятнадцятого грудня. Вдруге приїхав двадцять другого січня і є дотепер. «Спочатку, – каже Василь, – їхав з революційним настроєм, бо ще такого не бачив, щоб били дітей. Це був порив батьківського інстинкту, бо відчувалася небезпека для всієї України. Але все ж перший раз їхалося з мирним настроєм і надією, що все розв’яжеться розпуском Кабміну».
Коли Василь рушав до Києва вдруге, то вже мав настрій бойовий. Тепер мешкає в Жовтневому палаці. Каже, що тепло і люди так налаштовані, що можуть бути й до 2015 року, коли відійде Янукович. Бо всі побратими Василя з Майдану відчувають, що мають по-батьківськи опікуватися Україною. Вони не лише чергують на Майдані, а й ходять у Маріїнський парк розмовляти з тітушками. Василь «навернув» уже сімох. І не треба мати двох освіт, аби самому розуміти і могти пояснити, що таке Євромайдан, а чим є «антимайдан». «От ви сидите тут у клітці, – казав Василь тітушкам, – а ми ходимо всією столицею. От в чому різниця!»
Чоловік продимлений і втомлений, але має усмішку надії. Його засмутило лиш те, що як вернувся додому в село після першої поїздки до Києва, то люди запитували, скільки заробив. «Адже пробув два з половиною тижні… Це ж багато… Мав щось заробити…» І це запитують люди з сіл, де в середині минулого століття хлопці масово йшли в УПА. Та що ж, їх замучили. А лишилися ті, що лишилися. Себто ті, що запитують: «Скільки заробив?»
Але буде найгарніше, коли Василь вернеться додому в своє засніжене карпатське село, зайде в рідну хату і обійме дружину та дітей. А ще всю дорогу, а вельми вдома, від нього сіятиметься запах диму з Майдану – запах свободи.

Василь КАРП’ЮК