Ми стояли на барикадах і вдивлялися у бік Кабінету міністрів. В окремих кабінетах горіли вікна. Час до часу вниз по Грушевського спускалися якісь авто. Все було спокійно. Аж занадто. Раптом хтось торкнув мене за руку. Я обернувся. Внизу стояла дівчина і просила допомогти їй залізти на барикаду. Я подав руку і вже збирався обернутися до друзів. Але їй хотілося поговорити. Звати Таня, вона біохімік, друга освіта — високі технології, словом типовий екстреміст. Таня прийшла не сама, а з якимось хлопцями — вони, правда, стоять оддалік і бояться наближатися, наче тут карантин. Може, почули про хворобу президента? Ми між тим стоїмо на верхівці і ведемо майже світську бесіду — про ОХМАТДИТ, де вона працює, систему охорони здоров’я загалом, про безкоштовну медицину на Майдані, ну і про освіту, звісно. Для доповнення сюрреалістичності картинки бракує тільки пострілів. Помічаю, що вона весь час хоче щось запитати і ніяк не наважується.

“А як це воно — бути героєм?” – нарешті не витримує. “Не знаю”, – чесно відповідаю я. Її гукають хлопці знизу. Вона відмахується, але розмова далі не клеїться. Здається, їй соромно — так наче вона прийняла мене за якогось знайомого, а щойно тепер зрозуміла, що помилилась. Хлопці знову кричать і цього разу вона йде — навіть не попрощавшись.

Слава Україні! – звично гукнув хтось. Героям слава!!! – відгукнулися всі. Крім неї.

Олег КРИШТОПА