Завжди хотілося вірити в людей. Зараз хочеться повторювати вслід за письменником Євгеном Мехедою: «Люди, ви прекрасні!» Коли Євген приїхав минулого літа вперше до Франківська як учасник резиденції для молодих літераторів «Станіславський феномен», то не втомлювався висловлювати цими словами захоплення містом і мешканцями. Зараз мені так хочеться казати до всіх.
Ще є теза, що друзі пізнаються в біді. Так-от, коли я звільнився з роботи і нібито настала «біда», яка ніби й не є бідою, але ясно, що за щось треба жити, то друзі проявилися ще ліпше, ніж раніше. По-перше, одразу великими масштабами прозвучала моральна підтримка. А тоді й пропозиції конкретної помочі не забарилися.
Друзі з Києва хотіли пересилати мені харчі, якби настала «чорна година», а франківські – навіть запропонували кімнату у власному помешканні. І це прекрасна людська поведінка. Радісно, що справді не пропаду, якби настала скрута. Тому завжди хочеться вірити в людину, бо вона має великий потенціал для добродіянь. Певна річ, непросто боротися з постійними спокусами. Але найцінніше бути біля них, але не піддатися їм. І, очевидно, добро треба робити не лише навзаєм, а з перспективою на взаємність, або й без неї.
Не люблю сперечатися, але хочеться заперечити тоді, коли багато говориться про падіння людини. Кожне падіння нам всім падає в очі і запам’ятовується. А величі людини ми часто навіть не помічаємо. Не знаємо про неї загалом. Про велич людини можемо говорити лише локально – про тих, кого знаємо.
Я знаю надзвичайно хороших людей, які весь час помагають. В тому числі й мені, бо постійно відчуваю різноманітну підтримку, добрі слова і добрі діла. Це так є в кожному дні. Певен, що у кожного так є. Але добру справу звиклося сприймати за даність і мало на неї звертати уваги. А коли стається помилка, то наголошуємо на ній, наче б то найбільша трагедія світу.
А найбільше зворушення було, коли після публікації попередньої колонки, де я розповів про своє звільнення і переваги безробіття, мені у фейсбук написав знайомий і запропонував свою історію. Десь в такому контексті, що матиму тему для наступної колонки, бо ж треба з чогось жити.
«Курде, змінив дев’ятнадцять робіт і таке маю на кожному кроці у Франику. Вже купа років вони мене переслідують і кажуть: ну шо там? І працюють роками все там же. А в мене шо півроку все якесь інше. А вони лиш мовчать і потім виймають останній козир свій і кажуть: «Женився?» – я кажу: «Ні, і не збираюсь». І тут вони просто кінчають від свого его, бо думають шо перемогли. Тіпа обламали і сунуть на своє робоче місце, а я далі йду пити каву чи просто йду собі».
Я на то відповів, що гарно час від часу міняти роботу. А часто міняти, мабуть, ще краще. І, знову-таки, мушу дописати про переваги безробіття, бо просто-таки кайфую від можливості не вставати зранку на роботу. Це ж не мусиш змушувати себе лягати спати в одинадцятій, щоб на ранок виспатися. Це собі можна півночі писати, читати, дивитися фільми і так далі. Це ж собі можеш бути так, як тобі комфортно.
А в цю мить, наприклад, взагалі прекрасно. Ви от читаєте цей текст, мабуть, зранку за сніданком, чи в обідню перерву, чи перед сном. Але точно не о третій ночі. А я мало того, що сиджу собі і пишу колонку. Мені ще й пельменів забаглося, яких мама з дому передала в понеділок і сказала, щоб одразу в морозильну камеру поставити, аби не зліпилися. То от зварив собі цей смачненький харч, додав масла і трошки оцту, і маю запізнілу вечерю, а чи то вже ранній-ранній сніданок.
Розумію, що скоро може захотітися й регулярної праці. Власне, може бути як завгодно. Головне, бути добре з людьми. І що люди добре з тобою. Щоб завжди хотілося одні одним дякувати і казати добрі слова. Дякувати за прекрасність і бути прекрасними.

Василь Карп’юк