Очевидно, мало бути лише так. Бо ще два тижні тому хотів написати колонку про тиждень життя в Києві. Минулого тижня хотілося про два тижні. Але знаходилися теми актуальніші. Відтак вирішив відкласти цю на місячний термін. Але ж ні, вже зараз пишеться. І не лише про Київ, а про ширший контекст. Очевидно, лише так мало бути. Бо саме той контекст змусив, а чи дозволив мені бути тут, в столиці.
Згадую 2010 рік, коли Януковича «обрали» президентом. Тоді, наче з-під землі, повилазили російськомовні у Франківську. Це тривало буквально кілька тижнів. Але відчувалося, що всі ці хороші старші люди, яких в молодості життя закинуло на Прикарпаття зі Сходу України чи ще із дальших земель і тоді вони мусили пристосовуватися до середовища, вчити українську, нарешті «відчули волю». Захотіли на повну відірватися. В магазинах, маршрутках, на вулицях… Я тоді дивувався: звідки стільки російськомовних? Це ніяк не обурювало, не злило, а просто бентежило. Хоч зрозуміло, що перед … не надихаєшся.
Така тенденція скоро минула, але в пам’яті відклалася. Все-таки, Івано-Франківськ. За моїми спостереженнями, найбільш україномовний обласний центр України. Не знаю чи найбільш патріотичний, бо, через невеликий розмір, стрічається чимало містечковості. Але щодо мови, то так, бо найменше зовнішніх впливів.
А тепер Київ, 2014 р. Вже кілька років періодично відвідую столицю. Раніше доволі переконливо переважала кількість російськомовних на тих же вулицях чи в метро. А тепер не так. Хоч мова для мене зовсім не показник. Аж ніяк не ділю за цією ознакою. На Майдані чув багато російської. А все ж, зараз таки чомусь приємна перевага української. Всюди. Нею нарешті перестають соромитися розмовляти україномовні, які переїхали до Києва і перейшла на російську, щоб не виділятися. На українську перейшло багато російськомовних киян. Всі вони, зрештою, розуміють і знають українську, бо живуть в цій країні, тому перехід не надто проблемний. Але українська нарешті стала модною. В цьому нема нічого феноменального, що в Україні модна державна мова. Але раніше такого не було, тому нормальні логічні речі здаються дивовижними. Бачите, до чого нас довели?
Про модність української можу говорити не лише зі своїх особистих вражень. Натомість, вуличні музиканти – найкращий індикатор суспільних настроїв. Хто-хто, а вони не будуть гратися в патріотів. Їм треба виконувати те, за що кидатимуть гроші. Така вже робота. Отож.
Про «Океан Ельзи» в електричках і метро мовчу. Найпопулярніший український гурт і таке інше. Але найприємніше було, коли на одній із крайніх станцій метро в підземному переході о восьмій ранку почув люблену у виконанні гурту «Рутенія» пісню «Пане полковнику…». Як розповіли місцеві, раніше музикант з переходу виконував російські романси і афганські пісні. А тепер: «Полковнику, в історію / Напишуть: “Ти загинув. / Життя – за Директорію. / А серце – за Вкраїну”».
Справді, якщо раніше могли бути асоціації України з Росією і нерозуміння чому цей шматок території окремо, то зараз ніяких питань не повинно бути. Зараз не лише модно розмовляти українською, а й називати себе бандерівцями. Це слово нарешті здобуло позитивний контекст. Коли, сподіваюся, за швидкий час, ставитимуть в обласних центрах і столиці пам’ятник Бандері, Шухевичу на іншим українським героям, то ні в кого не буде питань: чому так? Логічно, що ті, хто боролися за українську державу, є її героями.
Іншого разу я почув у переході пісню, якої раніше не знав. Але запам’ятав ключові слова і згодом знайшов у Інтернеті. Пісня відома – «Козацький марш (Хтось та й вродиться з нас нещасливо)». Вона теж актуальна нині: «Пресвята Богородице Діво, Вирушаєм сьогодні в похід. Затріпочуть хоруговки крилами, Запорізький лунатиме марш. Hе заручені ми із милими, Увесь полк неодружений наш. А якщо ненароком загину, Хай мене поховають за дня, Понесуть на руках побратими, Поведуть вороного коня. Коли вдарять нараз із мушкетів, Загуде полковий тулумбас; Дух мій, Діво, тоді вже відлетить Аж на Січ, в Україну, до нас».
Ще треба відстояти територію. Але свідомість вже є. І вона є в столиці.
Що стосується мого особистого Києва, то ще два тижні тому хотів почати з того, що кияни відрізняються від гостей тим, що не користуються жетонами в метро. В них є проїзні квитки на місяць. В мене тепер теж є. А ще, чулись раніше нарікання, що в столиці далекі відстані і тратиться багато часу на діставання з точки в точку. Може й комусь то вадить, а мені радість, бо для мене це не втрата часу. Навпаки, я здобув час на читання, якого завжди бракувало в повсякденних заняттях.

Василь КАРП’ЮК