От і минула зима. Навіть добігає кінця березень. Зараз виглядаю у вікно. За ним дерева і земля. Вони залиті сонцем. Трохи далі дорога. Часом проїжджають машини. Довго-довго йде бабуся. З динаміків ноутбука рок-легенда співає про день радості. Звучить гарна флейта і гітара. Це в Києві, але ота бабуся дуже нагадує село. Переважно в селах ходять так повільно. Або тільки спокійні. Це спокійна частина столиці.

Вчора ходили дивитися на квартиру, щоб, може, її знімати. Хвилин сорок пішки. Маршрутками вийшло б довше, а метро тут вже нема. Будинок не підійшов, але вийшла чудова прогулянка. Гарні спокійні вулички, лісисті частини, струмки… Ті ж жіночки, які готові не лише підказати, де знаходиться потрібна вулиця, а й провести.

Дуже гарно прокидатися у цій весні. Так було позавчора. Треба було зранку з’їздити на вокзал забрати передачу з Франківська. Я прокинувся і рвонув до будильника, мовляв, чого ж він іще не дзвонив, адже за вікном так світло?! А то було лише трохи по сьомій. До дзвінка лишалося досить часу, але світло з-за штор говорило про великий ясний день, який вже настав.

Позаминулої зими я весь час писав про зиму. Про життя зі снігом, відсутність снігу, нові снігопади… А цієї зими переважно йшлося про суспільні події, про Майдан. А зими не було.

Зараз читаю рукопис підліткової антиутопії. Там всі бояться снігу. Всі дорослі і «мудрі» вважають його шкідливим. Дітям заборонено гратися зі снігом. Заборонено бути дітьми. Себто живими.

Буде не надто оригінально проектувати атмосферу книжки на українські реалії останніх років. Але втішно, що цього разу випереджає не літературна історія, а справжня. Справді, цьогоріч зими не було, але був Майдан.

Нас хотіли переконати, що сніг шкідливий. Нас годували «напівфабрикатами» і запевняли, що «натуральні продукти» теж шкідливі. Тим не менше, самі ласо наминали «капусту». Загалом, нас часто обманюють. На всіх рівнях. Це дуже прикро.

Наприклад, випало мені бути на зборах певної громадської організації. Згодом ніби міг бути її учасником. Давно остерігався чогось такого. Але на хвилі, як то кажуть, національного піднесення закортіло і самому щось зробити. Але швидко зрозумів, що не там моя робота. Бо Майдан ще стояв, і стояв ще січень, а вже планувалося, хто на які посади претендуватиме у владних органах.

Нас обманюють, але то більше їм пошкодить, як нам. Бачимо, як сталося з колишньою владою. Так стається, навіть якщо не бачимо. Переважно не бачимо.

А ще в одній книжці розповідається, що дітям не треба ходити до школи. Їм просто в певний час встановлюють потрібну програму, і вони вже то вміють. А з одним хлопакою стався конфуз – встановили щось не те.

З досягненням певного віку всі проходять певні тести, і так визначається, яка професія кому більше пасує. А цей хлопака не міг визначитися. Тоді його відправили в певну кімнату. Спочатку він побоювався, що оскільки він мало до чого придатний, то його зроблять чорноробом. Але позаяк в кімнаті нікого не було, то стало ясно, що щось не те, бо чорноробів завжди багато.

Потім його відвезли на базу, де вже було трохи людей. А ще згодом один із тих, хто був, зізнався, що він державний спецагент і на базі загалом виховують правителів тощо. Себто з тих, які не підійшли до жодної професії.

Продовжуючи тему, один сатирик розповідає про своїх однокласників: всі, в кого були певні здібності, стали лікарями, вчителями, інженерами… В кого здібностей не було – стали політиками. Себто цей сектор дуже непевний, але, як не дивно, саме вони нами правлять. Бо нам хочеться бути лікарями, вчителями, інженерами…

З одного боку, це, може, й прикро, що все так виходить. А з іншого – ми самі вибираємо, ким і де бути. З ким бути і в яких обставинах. Ми дозволяємо їм побавитися. Щоразу приводимо до влади якихось не тих, але самі не хочемо йти. Ну що ж, треба і з цим миритися. Головне, що ці таки трохи ліпші, всупереч одному відомому віршу, написаному в двотисячних. А також, всупереч тому ж віршу, не всі «суцільні бандити».

Якщо хоча б два з Кабінету міністрів в перерві засідання заговорять між собою про український театр чи музику, то інші принаймні почують, що таке існує. А що є вже таких два – віриться.

І справді, дуже класно, що ця історія в державі таки завершилася позитивно. Снігу не було, був Майдан, але зараз є весна. Безсумнівно, добро переможе і в не дочитаній мною книжці. А те, що нині діється в Україні, – друга частина циклу, який теж матиме добрий кінець. Себто, буде багато днів радості. І мирних вулиць на окраїнах з мирними бабусями. І мирних вулиць в центрі, де буде багато спокійних, дорослих і жвавих малюків.

Василь Карп`юк