Поет Андрій Любка обожнює мистецькі провокації. Назву його нової прозової збірки “Спати з жінками” серед кількох запропонованих варіантів обрали користувачі Фейсбуку, тож автор може відкрито уникати відповідальності за її провокативне звучання. Але він цього не робить. Андрій Любка погодився відверто відповісти на запитання “ГК” напередодні презентації збірки, яка відбудеться в Івано-Франківську 28 березня о 18.00 у книгарні “Є”. 

 

– Розкажи про назву книжки – що це за експеримент? 

Я чув чимало коментарів, у яких нову книжку, а радше її назву, вважають провокативною. А мені здається, що назва старомодна, нормальна і для мене, наприклад, зовсім буденна. Адже йдеться про вірш. Американський поет-бітник Кеннет Кок один зі своїх віршів назвав «Спати з жінками» (назвав він його, звісно, англійською). Саме цей вірш я згадав, коли сів у свій ужгородський потяг у Львові: була ніч, в купе всі спали, а всі – це три жінки. Раптом мені подумалося, що наша залізниця – це промовиста метафора України, неприбраної комуналки, в якій усім доводиться спати разом – і жінкам, і чоловікам. Ось звідси й назва. Це дуже особиста й зовсім не провокаційна книжка, там немає жодного матюка чи яскравої еротичної сцени, це розповіді про мене й мою країну, улюблених людей і книжки. 

– Що тобі особисто дарує спання з жінками? 

Нічого особливого, те саме, що й іншим – радість і спокій. Я передбачав, що назва книжки викличе якусь таку серію розмов у множині, на кшталт “чому з жінками, а не з жінкою?” Це правильне питання, але на нього немає простої відповіді. На презентації в Харкові публіка жартувала, вимагаючи відео- чи хоча б фотододаток до книжки. Треба над цим подумати… (Сміється.) 

– Оскільки наша розмова відбувається напередодні презентації у Франківську, то розкажи, про що збірка “Спати з жінками”. Як і де народжувалися ці тексти? 

Виявляється, Йоган Вольфґанґ Ґьоте втратив незайманість у 38 років, наслідком чого в літературі стала поява циклу його «Римських елегій». Минуло кілька століть, і теперішнім поетам для творчості вже не конче потрібні аж такі сплески і струси, їх задовольняє й просто сон, який часом може бути реалістичнішим за саме життя. Книжка «Спати з жінками» – саме про такий сон, від якого хочеться то якнайшвидше прокинутися, а то засинати глибше й надовше. Я писав про себе, свою й чужі країни, свої любові й своє кохання, улюблені книжки і напої. П’ятдесят історій, жодна з яких не є останньою, бо з них усе тільки починається. Можна хіба ще додати, що це тексти останніх чотирьох-п’яти років. 

– Останнім часом ти більше пишеш прози, ніж віршів. Чому? Це якось пов’язане з дорослішанням?  

Я не знаю, чи можна це назвати дорослішанням, але я це дуже негативно загалом сприймаю. Віршів зараз майже не пишу, ще кілька років тому мені писалося віршів п’ятнадцять на рік, а тепер – сім-вісім. Я собі це пояснюю таким чином, що кожній людині на день надано певний ліміт слів і вона сама вирішує, як ними розпорядитися. Можна написати вірш, а можна колонку, статтю чи статус у Фейсбуці. Умовно кажучи, останнім часом я все більше писав різних текстів, тим самим крадучи слова у віршів. 

– Чи поезія вибудовує для тебе теперішнього певні рамки? 

Навпаки. Мені здається, поезія за своєю суттю не може створювати рамки, вона їх ламає. Тому поетичний досвід дуже плідно дає про себе чути у всіх сферах, у житті загалом – бо людина, яка читає вірші, вільніша, не зашорена. Хоча, звісно, це залежить від віршів, які читаєш. От начитаєшся віршів членів Спілки письменників – і в тюрму захочеться, подалі від таких творів (сміється). 

– У тебе в Фейсбуці у графах “праця” і “місце проживання” – красномовне “спитати”. Отже, питаю, де ти зараз мешкаєш і чим займаєшся? Що тебе тепер найбільше цікавить і зачіпає? 

До літа я житиму у Варшаві – закінчую там Варшавський університет, спеціальність “балканістика”. Це сербська мова, культура, історія, політика, звичаї, інтелектуальне життя Балканського півострова тощо. Словом, у нас готують фахівців, аналітиків, знавців певних регіонів Центральної Європи. А пішов я туди вчитися, бо в якийсь момент зрозумів, що я сам – балканець. І за темпераментом, і за сприйняттям світу й пофігізмом до нього, і за походженням. Зараз я в цьому впевнений – Буковина (про це пише Василь Кожелянко) і Закарпаття – це два «балканські» регіони України. Там культура, кухня (гостре й жирне), музика на весіллях і навіть традиції кровної помсти – цілком балканські. 

– Згадуючи фразу з твого вірша “випив рому, нарешті я вдома”, хочу спитати: яке у тебе тепер відчуття дому? Чи знаєш, де він сьогодні? 

У мене немає власного помешкання – квартири чи будинку, я багато років вважав це мінусом, а зараз дивлюся на це позитивно. Так, мені доводиться весь час винаймати помешкання, але завдяки цьому я ні до чого не прив’язаний – мені не принципово важливо, куди повертатися. Наприклад, я влітку закінчу свої справи у Варшаві – і повернуся в Україну, в Київ чи в Ужгород. У мене вільний вибір, я можу навіть у Чернівці переїхати. Хоча зараз справді схиляюся до думки про повернення в Закарпаття. А через рік-два знову поїду на півроку в якийсь Берлін чи Белград. 

– Ти дебютував з віршами про любов, зрештою, це певною мірою і сьогодні твоя “візитівка”. Відчуття і розуміння любові у тебе якось змінюється з часом і з новим досвідом? 

Звісно, змінюється – людина з роками черствіє, у неї грубішає шкіра. Тому моя порада молодим поетам – пишіть, поки вам пишеться. З роками лірика вивітрюватиметься, такі вже закони природи в літературі. 

– Якось ти достатньо відверто розповів, здається, у журналі “Країна”, кілька історій про своїх жінок. Це вже була не література. Для чого такі ризики? 

Я не хотів би відкривати всіх карт, але інтерв’ю «Країні» не обов’язково ж має бути правдою. Письменник цілком може собі вигадати п’ять любовних історій і розказати їх, зронюючи скупу чоловічу сльозу. Але скільки з них правдивих, а скільки – містифікацій, суто літературних сюжетів, ніхто не знає. 

– Навчання у військовому училищі якось дається взнаки у теперішній ситуації? Не тягне захищати країну зі зброєю в руках чи якимось радикальним способом? 

Радше навчання у військовому училищі ще тоді утвердило мене в думці, що наша армія нікуди не годиться. За два роки я два чи три рази нормально стріляв, а весь інший час ми підмітали плац, чистили картоплю і шліфували стройовий крок. Тому, ошуканий у романтичному баченні військової професії, я не продовжив воєнну освіту. Але училище дало мені інше: вміння не панікувати. Треба спокійно чекати наказів і не створювати зайвого шуму й хаосу. Якщо буде війна – я піду воювати. Але, наприклад, за Крим я б не воював – і не бачу нічого аж такого трагічного, що ми втратили землю, яка нам ніколи не належала і на якій живуть півтора мільйона людей, які ненавидять усе українське. Це за них я мав би піти у бій? Ні, дякую. Інша справа, що нам важливо підтримати наших союзників – кримських татар. На жаль, вони не захочуть переселитися зі своєї малої батьківщини, але Україна повинна їм допомогти – і місцями в університетах для молоді, і фінансовою допомогою, і на міжнародній арені. 

– Ти завжди активно цікавився політикою, чи маєш думку для себе, що зараз відбувається в Україні і до чого ми всі ідемо? Маєш якийсь рецепт на щодень, що робити і як жити в цей неспокійний час? 

На жаль, не маю. Я теж переживаю й місця собі не знаходжу. Точно знаю одне: не варто аналізувати ці події зі щоденних новин, це марна справа. Сьогодні закінчуються довші й глибші процеси. Для мене український Майдан 2013-2014 став свідченням того, що в нас остаточно настало двадцять перше століття. Отож, українське ХХ століття – епоха поразок державницьких і незалежницьких прагнень, голодоморів, окупацій, більшовизму і агонії СРСР у формі СНД – завершилося. Тепер маємо шанс побудувати нову українську реальність.

Так чи сяк, а якщо узагальнити всі причини Майдану, то отримаємо просту відповідь: Українська держава радянського типу деградувала настільки, що перестала відповідати духові навколишнього часу і – що найважливіше – своєму ж більш сучасному суспільству. Умовно кажучи, люди зі свідомістю ХХІ століття жили в агонізуючій країні, що давно відстала від свого народу. Співжиття покоління Фейсбуку, ґаджетів, органічної їжі й влади, яка замовляє собі золоті батони й інкрустовані діамантами власні портрети-ікони, не могло довго тривати мирно. Змагалися дві реальності, одна мусила поступитися.

За 23 роки незалежності Україна вичерпала весь пострадянський ресурс – технології застаріли, труби прогнили, промисловість виявилася не пристосованою до ринкових цін на енергоносії, державний апарат став відверто окупаційним, нівелювалося значення науки, освіти, порядності, культурності тощо. Повний крах. В України просто не залишилося ресурсів – ані фінансових, ані ідейних – щоби продовжувати бути Українською Соціалістичною Радянською Республікою. У той же час населення, яке вважали електоратом і яке де-факто було покинуте державою на самих себе, стало self made – само здобуло добру освіту, вивчило мови, об’їздило світ і набачилося, як усе працює на захід і схід від наших кордонів, само навчилося заробляти гроші й утримувати себе, спромоглося не деградувати разом із «своєю» державою, зробило з усього цього висновки. А в потрібний момент – повстало. 

– Тебе постійно називають то найперспективнішим поетом Закарпаття, то найзавиднішим закарпатським женихом. А в тебе самого ще є оце відчуття перспективи, що все ще попереду? 

Мене ще колись в Ужгороді називали «найкращим поетом общаги». Може, тому, що в гуртожитку поетів було не так багато. Відчуття перспективи й свободи в мене є  – передусім, внутрішньої. Сподіваюся, воно зростатиме. 

Розмовляла Наталка ГОЛОМІДОВА