Вчора бачив багато синіх-синіх озер. Вони такими гарними виглядають ще й тому, що трохи брудні. Але якщо про це не знати, то на  вигляд вони надзвичайно гарні. Зрештою, якби вони були чисті, то були б лише трохи світлішими.

Озера штучні. І насправді вони не озера, а стави. Приватні рибні господарства в містечку Залізці на Тернопіллі. А між ними смуги жовтої трави. Бо весна рання, й зеленими смуги ще не стали. І не те, щоб синява води і жовтизна трави нагадували національний прапор, позаяк відтінки доволі відрізняються від традиційних. А просто дуже гарне поєднання кольорів. Дуже зі смаком, адже природне.

Наступним пунктом екскурсії була цегельня. Власне, я забув сказати, що це була екскурсійна прогулянка містечком. Мені показували різні об’єкти, а я милувався.

Коли підійшли до цегельні, то споруда виглядала закинутою. Хоч під стінами лежало кілька цегляних куп, готових до вантаження. Коли я спитав у своєї супутниці про те, відколи цегельня працює, вона сказала, що треба питати у мами й тата. Коли поцікавився, відколи не працює, теж перенаправила до своїх батьків.

Тоді я подумав, що, може, й варто дізнатися. Але, по суті, це нічого не міняє. Навпаки, приземлює ситуацію і робить її буденною. Адже споруд із точною датою створення чи остаточної розрухи є багато. А от ця цегельня – вічна. Принаймні, для мене. Позаяк все одно всього не дізнатися.

Таку поведінку не можна вважати опущеними руками. Навпаки, вона дає можливість для власних інтерпретацій. Цей об’єкт найперше мені цікавий тим, що бачу його я і в цю мить. Натомість, люди, які більше мандрують і більше бачать, може, й не приділили б цегельні стільки уваги. Або таки знайшли якогось місцевого краєзнавця і про все розпитали.

Так хотілося зробити, ще й коли побачили костел святого Антонія. Від нього лишилися міцні стіни, архітектурно красиві навіть у руїнному форматі. Його історія теж мені не відома. Але слідів покрівлі й плитки з підлоги нема. Це означає, що її розібрали. Всередині нерівно. Уламки стін позаростали землею і молодими деревами. Рослинність, в тому числі й деревця висотою до трьох метрів, росте зверху на стінах. Чим більшими деревця виростають, тим стають важчими і звалюються на землю, прихопивши з собою кавалок стіни, в яку вросли корінням.

З одного боку, сумне явище руйнування естетики, людської праці тощо. З іншого – апофеоз природи, яка переконливо повертає все до первісного вигляду, варто людині лише трохи поступитися.

Натомість добре збереглася капличка неподалік зі статуєю святого Роха. Він тримає на руках маленького Ісусика. В дитяти гарне коричневе кучеряве волосся. Це радше наїв, ніж професійна скульптура, але відчувається трепетне ставлення автора до своєї роботи. Кожен кучерик виліплений, ніби розчесаний на голівці власної дитини.

Ще в Залізцях є навіть не стіни, а залишки замку. Доволі великого. Збереглися невеликі підвальні приміщення на кутах.

Річка Серет навряд чи якось змінилася навіть за довгий час. Хоч вода щомиті інша, але річка та ж. І в ній є риба. Пригощали – смачна.

У містечку є все, що треба містечкові – дитячий садок, школа, мистецька школа, автошкола, лікарня, поліклініка, церкви кількох конфесій, різні держустанови, аптеки, продуктові магазини, кафе, магазини побутової техніки і будівельних матеріалів, навіть є одна крамниця, де можна придбати живі квіти.

Мешканці здебільшого живуть з того, що працюють в усіх цих установах. Менший відсоток їздить на заробітки чи працює в Тернополі, бо відстань невелика і автобуси курсують щопівгодини.

В кінці прогулянки я висловив думку, що цікаво було б про Залізці написати. Тоді моя супутниця справді почала пригадувати якісь дати, щось розповідати про євреїв і поляків у міжвоєнний період, про те, що містечко в один час було районним центром… Але то вже інформація для краєзнавчої розвідки з якісними світлинами і коментарями мешканців.

Коли ми обійшли довкола цегельні, трохи досліджуючи її внутрішні коридори і зовнішні стіни, то наткнулися на живих людей. Вони працювали з цеглою. Я не приглядався, чим конкретно вони займаються. Може, навіть розбирають цеглу з самої цегельні. Тим не менше, наразі вона жива.

Василь Карп`юк