Нє, так не можна! Не можна обманювати самого себе, а заодно й всіх, хто тобі вірить. Одеса хороша, але хистка. Як сказав новий приятель перед моїм від’їздом з цього міста: «У нас всі аполітичні». Та це означало більше. А саме те, що основній масі начхати. Головне – щоб їх не чіпали. Всі, з ким випадало спілкуватися більше за привітання, легко переходили на українську. Знають і можуть. Але між собою спілкуються російською. Не переймаються.

Коли одній галереї запропонував книжку «Євромайдан. Хроніка відчуттів» для реалізації, менеджери  вибачилися, причому українською, почувши мою, та сказали, що не можуть взяти, бо політика. Я й не брався розходитися, що це не політика, а суспільне явище. Потім мені пояснили, що загалом галереї могло б нічого не бути. Але й могло б бути. Побачить якийсь неадекват – і став від нього охорону, щоб вночі не спалив.

Начхати тому, що ніхто не хоче проблем. А без них, як мені зараз здається, ніяк. Ну просто ніяк. І їх не уникнути. Їх не можна уникати. Треба на них нариватися і показати, що вони є. Ось так. А тепер можна говорити все хороше. Бо, загалом, мені там надзвичайно сподобалося і хотілося говорити лише хороше. Але ж Одеса жива, тому треба казати все.

А спочатку ця колонка починалася так: «Їжте, птахи небесні, їжте, це наш хліб. І ви маєте, і я маю. Добре, що так є і ми не голодні».

Гарно і сонячно. З самого ранку так. А спав міцно-міцно. Один раз крізь сон почув провідника: «За годину прибуваємо!» А відтак мене розбудила сусідка. Остання з трьох, інші вже вийшли, бо вже приїхали. Прогулявся містом по вулиці Пушкінській, потім ще якимись вулицями і дістався до парку Шевченка.

Дорогою всі заклади – о жах! – зачинені! Я ж терміново потребував інтернету, бо мав отримати на пошту певні матеріали, які треба було вкласти в потрібний файл і відправити куди треба.

Та інтернету не траплялося, тому вирішив закривати інші нагальні питання. Наприклад – поїсти. Вчора ввечері я ледве встиг на поїзд, тож нижні сусіди вже встигли були розстелити постіль і мені залишалося забратися одразу на верхню полицю і спати. Після прибуття теж не було можливості перекусити, тому мої бутерброди досі лежали в рюкзаку.

Лавочка в парку – давно такого не було. А переді мною – порт «Одеса». Всякі крани внизу вдалині собі щось розвантажують і завантажують, а я наминаю канапки і запиваю чаєм з ларька неподалік парку. Цукор лежить на дні. Що далі, то солодше.

Тут і перше одеське знайомство – дві пташки підлетіли. Ділився з ними харчем і сам до себе всміхався: «Їжте, птахи небесні, їжте, це наш хліб». Власне, в мене були не канапки, а сирна нарізка і батон. За ту спільну трапезу ми з голубами з’їли півбатона. Думав, що якби їх було більше, то з’їли би весь.

Коли питання з харчуванням було закрито, то знов сам до себе усміхнувся: «Нічого собі, море!» А одразу ніби й не надав ваги тому великому об’єму води. А це ж вперше в житті. І для мене, і для моря. Потім знайомі казали, що добре, бо зараз нема туристів. І справді, купатися не випадало, але прогулятися берегом було гарно. І чайки одразу нагадували чудового Річарда Баха. Кілька ракушок позичив у пляжного піску і тепер перебираю в кишені. А ще ж ці безсоромні одеські дерева. Здається, платани. Вони без кори і дуже гарні. Їхні гілки схожі на голі кістки. А ще мечеть. А чого ж не зайти? Цікаво. Там треба роззуватися і мити ноги. Але то якщо йти до їхньої молитви. А якщо не йти, а лиш подивитися, то можна лиш зняти взуття. Взяв собі на пам’ять буклет, що лежав при виході. У ньому вислови якогось їхнього лідера. Один з висловів про те, що іслам ставиться з повагою до інших релігій. І слава Богу.

Але то було згодом. А після сніданку на лавочці в мене вже була дев’ята година і надія, що щось відчиняється з кавою і вай-фаєм. На виході з парку зустрів ще двох голубків. Хлопець з дівчиною стояли і пили каву з горнят, хоч все поблизу було закрито. Але він, здається, працював охоронцем, сидів у будці на вході до парку. А дівчина, напевно, принесла йому ранкову каву в термосі. Хоч, може, й зовсім інакше. Тим не менше, дівчина сказала пройти трохи вверх, тоді звернути праворуч, там є кафе «Чешир», яке вже прокидається.

Кафе знайшлося легко. Я зручно вмостився, замовив американо і давай «працювати». Поставив на завантаження фільм, щоб було що дивитися дорогою назад, відписав на деякі повідомлення, глянув праворуч у вікно, та там – аж душі стало мило – сонце, будинок, у будинку вікна, а в одному з них синьо-жовтий прапор.

Потім, коли приєдналися знайомі й нас було вже товариство, то бачили ще багато прапорів у вікнах. А надвечір у місцевій «Книгарні-кав’ярні» презентували резиденцію для молодих україномовних письменників «Станіславський феномен» і книжку «Євромайдан. Хроніка відчуттів».

Коли минулого року ми представляли резиденцію у Львові, то журналісти запитували, куди б мені самому хотілося потрапити. Я тоді назвав Одесу, бо вона здавалася мені навіть не Сходом України, а взагалі іншою країною.

Після цієї поїздки дуже задоволений, але тепер це місто мені видається не якимось невідомим, а дуже близьким. Як Франківськ. Єдине, що франківське море – міське озеро – трохи менше за одеське. Зрештою, якщо схотіти, то можна знайти паралелі. І там, і там – парк названий на честь Шевченка. У Франківську колись була вулиця Пушкіна, а зараз називається Чорновола. Одеська вулиця Пушкіна теж може колись змінити назву… Зрештою, якщо вірити Прохаськові, то в нас є й порт «Франківськ», як в Одесі – «Одеса».

На презентацію зібралося багацько зацікавленого товариства. Змістовно поспілкувалися, а один чоловік порадив видати гарну художню книжку про УПА, щоб могли читати підлітки. Треба видати і з’їздити до Одеси з презентацією, бо є авдиторія. Ага, мало не забув: як виявилося, власниця «Книгарні-кав’ярні» пані Галина родом із Надвірної Івано-Франківської області.

Одеса хороша, але їй начхати… Поки що.

 

Василь КАРП’ЮК