Події, які зараз відбуваються в Україні, провокують не лише масові стреси, паніку, страх війни, але й сплеск мистецьких рефлексій. Всього тиждень знадобилося івано-франківському Центру сучасного мистецтва, щоб влаштувати експозицію з лаконічною назвою “Війна. Весна”. 

Виставку відкрили 28 березня – цього дня по цілій Україні, а також у багатьох містах Європи відбувалися мистецькі акції на підтримку кримчан та цілісності Української держави. Отже, глядачам, яких цікавить щось більше, ніж побут, у ЦСМ запропонували поживу для роздумів, а ворогам – гранати. Поки що символічні.

 

Франківські митці відкрили експозицію, тримаючи у руках червонощокі гранати як символ єднання з іншими авторами, які цими днями “воюють” за Україну з пензлями, фотоапаратами та іншою мистецькою зброєю у руках. “Ми не воюємо, бо не навчені і не маємо зброї, але мистецтво – це наразі те, що в наших руках”, – зауважив Ярема Стецик.

Участь у виставці “Війна. Весна” взяли Юрій Бакай, Юрій Боринець, Остап Бринський, Микола Джичка, Анатолій Звіжинський, Ростислав Котерлін, Ігор Перекліта та Олекса Фурдіяк. Роботи, зібрані в експозицію, створювалися у різний час з 1996 по 2014 рік і не завжди присвячувалися якійсь окремій події, швидше, були художнім жестом, який набув актуальності в контексті сучасних подій в Україні. Мистецькі цитати з минулого зазвучали по-новому, оскільки історія, яка їх спровокувала, повторюється.

Розглядати виставку заважали чорні сміттєві мішки, підвішені до стелі. Що там усередині? Може, це мішки із барикад? Інсталяція “Мішки” Олекси Фурдіяка, народжена за цілком інших обставин, тепер підкреслює некомфортність, пов’язану з війною, очікування труднощів, страху, болю, втрат, зневіри. Цей настрій підкреслює також похмурий живопис автора, який нагадує домашнє завдання на тему “Війна”.  Війна – це жахіття, кров, смерть, черепи, – наголошують картини Фурдіяка.

“Снайпер” Юрія Боринця, намальований задовго до революційних подій, нагадує бійця самооборони: голий, ймовірно, без набоїв, але цілиться рішуче. Хто його мішень? Чи, може, мішенню є він сам? “Я особисто не підтримую війну і воювати не буду. Моя ідея – незважаючи на стрес, шукати в цій загальній ситуації мир, спокій, намагатися абстрагуватися”, – каже митець. Боринець зізнається, що в цей період йому дуже важко концентруватися на творчості: “Зараз з мене нічого не виходить”.

Натомість, війна вперше спровокувала до творчості Остапа Бринського. Він дебютував з колажем “Герой нашого часу”, зробленим з картонних квадратиків, що імітують пікселі. Герой у шоломі – це персонаж мільтфільму “Футурама” на прізвисько Бендер. “Нас вперто називають не бандерівцями, а “бендерівцями” на честь Молдавського села і двох комедійних персонажів – Остапа Бендера і Бендера з мультика, – пояснює автор. – Цей Бендер з “Футурами” знімався у кіностудії “Тридцяте століття. Фокс”. Я хотів сказати, що нам треба дивитися в майбутнє, а не оглядатися назад у двадцяте століття. Пам’ятати про нього треба, але дивитися краще у тридцяте. Треба рухатися вперед, тим більше, що нам у цьому активно допомагають вороги”.

 

Найстарша робота експозиції “Терористи” від Анатолія Звіжинського чудесно “вписалася” у контекст путніської агресії. “Вона створена під дистанційним враженням від першої Чеченської війни, але не втрачає актуальності дотепер, адже москалі залишаються  агресивною бидлонацією під проводом чекістів-комісарів, які марять своєю богообраністю, тому грішать безмежно, безкарно і безтурботно, – розповідає Анатолій Звіжинський. У його інтерпретації терористи – це енкаведисти, феесбешники – всі, хто не дає свободи людям. Ті ж, на кого держава вішає ярлик “терористи”, борються за власну свободу від справжнього терору.

Ростислав Котерлін представив фотопроект, “присвячений Путлеру”, з постановочними світлинами “ADOLF”, “УЛЬЯНОВ”, “ІОСІФ”, які висміюють псевдовелич тиранів, справи яких сьогодні продовжує відомий російський діяч, який, здається, забув, чим закінчуються історії диктаторів.

Юрій Бакай представив “Бандероль” – справжню накривку від діжки, яка виконувала роль барабана на столичному Майдані. Кришку переслали бандероллю, яку автор отримав на свято Миколая. Посилка розпакована наполовину. “Це перегукується з постмодерном та демонструє матеріально-пересувний посил “творчого факту”, а заодно нагадує про столітню традицію застосування готового предмета у якості артефакту на виставках”, – зауважує Анатолій Звіжинський.

Чимало емоцій у глядачів викликає робота Миколи Джички “Yes, майстер спорту (ЕС-МС)”. Портрет молодої дівчини, яка щось пхає собі до рота, можна було би назвати вульгарним, якби не букви в її очах. В одному оці ЕС, а в іншому – МС. Вибір не складний, але ситуація, що склалася, підказує: вибір вже не має значення. 

Чи може бути Схід і Захід разом? Ігор Перекліта пропонує пригадати історію. Робота “1939. Схід і Захід разом” ставить під сумнів можливість реалізації популярного політичного гасла.

 

“Ця виставка – інтерпретація на тему мистецтва, його ролі і сенсу, а також суті справи у сучасних умовах. Можна намагатися уникати поняття “мистецтво”, а впровадити “творчий факт”. За допомогою творчих фактів виявляти реальність, будучи барометром суспільних і політичних змін, – підсумовує куратор виставки Анатолій Звіжинський. – Мистецтво як інструмент спротиву порядку – і політичному, і суспільному, як боротьба за незалежність з одночасною домінантою над політикою. Мистецтво – як вміння викривати природу суспільних і політичних явищ, які в демократичній системі більш замасковані, через що видаються природними і не викликають рефлексії”.

Виставка триває до 18 квітня за адресою: вул. Шевченка, 1.

 

Наталка ГОЛОМІДОВА

Фото Юрій БАКАЙ