Виставку повстанського гумору і сатири презентує франківціям Музей визвольних змагань імені Степана Бандери. Експозиція розповідає про 1940-1950-ті роки. Як і над чим сміялися українські повстанці? Що було для них у той час особливо потужною зброєю? “ГК” розпитав завідувача музею, ініціатора виставки Ярослава Коретчука.

 

Виставка проходить у контексті популяризації українського визвольного руху ОУН та УПА. Бачимо, що в житті повстанців було місце не тільки війні, але й сміху та жартам. Зрештою, як інакше можна зберігати ясність розуму і оптимізм, давати собі раду в екстремальних умовах? Тільки завдяки гумору. Є такий стереотип, що повстанці були суворі чоловіки, незворушні вояки, відлюдники у лісах зі зброєю. Ми натомість демонструємо, що вони любили пожартувати, вміли додати до народного гумору ще й дрібку свого, особливого, доброго і актуального перцю. Для них це був також і добрий спосіб боротьби. Сміятися, щоби підтримати своїх. Насміхатися, висміювати, щоби викрити ворога, показати справжній перебіг подій, відтворити дійсність. Гумор і сатира – це була також і пропаганда, за допомогою якої повстанці демонстрували свою позицію, пояснювали свої вчинки, спонукали людей до дій, вибудовували у них позицію. Власне це ми й хотіли показати на виставці.

Жартівливі листівки, і цьому є багато свідчень, значно краще сприймалися, ніж офіційні заклики до спротиву. Алегорії спрацьовували не гірше за гвинтівки. Зобразили на одній із листівок вусатого отця в сутані – і навіть без відповідного підпису всі розуміли, що то Сталін, бо знали, що навчався в духовній семінарії перед тим, як вступити до більшовицької партії. Таким чином по суті викривали радянську дійсність. А ще недвозначно показували, як реагувати на те, що відбувається. Найбільш популярною у 1943-1944 роках була листівка «Їде Сталін на свині, Гітлер – на собаці, а Бандера на коні, всіх їх має в с…ці». Чітко. Зрозуміло. Весело. Такі тексти сприймали всі – від підлітка до старих бабців. І «носили», як кажуть, їх від хати до хати, від людини до людини. А це вже саме по собі було подвигом, бо за зберігання і розповсюдження листівок «світив» арешт і багаторічна цюпа. Так само садили у в’язницю за поширення змісту агіток.

 

На нашій виставці представлені сатиричні і гумористичні журнали та альманахи, тобто періодичні видання українського підпілля періоду українських визвольних змагань Другої світової війни. А також листівки, плакати, заклики. Це копії з оригіналів. Самі оригінали зберігаються у фондах музею – такі речі реагують на світло, вологу, тому мусимо захищати їх від пошкодження.

Найбільш популярним гумористичним журналом у повстанців того часу був «Український перець», виходив чотири роки, до 1947-го. Видавав його центральний провід УПА. Тож поширювався журнал по всій Західній Україні, де діяло національне підпілля. Сатиричні журнали «Оса», «Повстанське кропило», «Лісовик», «Хрін» – це вже були, як тепер кажуть, місцеві видання. Тернопільський «Лісовик», львівський «Хрін». Листівки теж можна територіально ідентифікувати – кожна друкарня ставила на них свій значок. Діяла велика мережа підпільних друкарень, до кількох десятків в кожній області. Їхні назви «Київ», «Одеса» – це теж такі собі насмішки з НКВД, бо працювали вони в західному регіоні, а називалися так, щоби замести сліди. Є серед них винятки. Ця листівка про свиню і собаку не має жодних позначок. Вона була поширена на всій території опору, тому ми припускаємо, що вона була видана централізовано і передруковувалася та поширювалася на місцях. Як така, що найбільш популярна. Цікаво, що листівки пізнішого часу цілком інші за тематикою. Показують не збройну боротьбу з обома окупантами – радянськими і нацистськими, а вже наслідки встановлення радянської системи.

 

Після 1945-го гумор поступається гострій сатирі – на колективізацію, НКВС, оподаткування селян та інші «гаразди», що їх насаджували «визволителі». Такі листівки ходили нашими, прикарпатськими селами до 1950-их. На них мінімум тексту і малюнки – карикатури. Як ото «Партія веде – народ двигає». Одразу видно, що чекало на українського селянина. Страхування, позики, оподаткування молоком і м’ясом, різні інші «поставки». До речі, ця листівка дуже актуальна нині, особливо коли замінити назви на мішках, що їх навалили на спину збідованому селянину, на назви теперішніх новацій із антикризової програми уряду. Головне ж гасло, незважаючи на півстоліття часу, що минув, залишається незмінним. Науковці давно підмітили, що історія – циклічна: багато аспектів людського життя повторюється. У нас це виглядає взагалі як біг по колу.

 

Особисто мені найбільш злободенною видається сторінка з «Українського перцю», де українця зобразили у трьох станах, які уособлюють три держави. Першу ілюструє віршик «Ані хліба, ні свині, тільки Сталін на стіні». То – українець в СССР. Другу – «Ані хліба, ні свині, тільки Гітлер на стіні». Це вже «Нова Європа», як тоді фашисти іменували свою імперію. І третя – «Сало є і хрін до нього є, корова, хліб, земля – довкола все моє. І на стіні портрет – то Я». Як на мене, блискуча пропаганда. Це до того, що матиме українець, коли вибере собі долю під будь-ким з окупантів. Драні штани і портрет загарбника. Якщо проводити паралелі з теперішнім часом – обличчя змінюються, система залишається. Третій варіант – життя завдяки собі самому у власній державі, в незалежній Україні.

Цікава і листівка-відповідь на звернення радянської влади до повстанців Західної України скласти зброю, яке та оприлюднила на «визволених» територіях. На малюнку в листівці, це 1947 рік – сільський дерев’яний виходок, де на цвяшку висить оте славнозвісне звернення. Підпис до зображення повідомляє, що воно дійшло до найменших закапелків кожного села і «сповняє, як слід, своє завдання». Тут закладено цілу програму: як населення мало би відреагувати на це звернення, що воно, по суті, означає, яка його значимість для повстанців та для місцевих людей і де вони бачили ці заклики. Добре взяли на кпини тодішні держоргани. Цю листівку знайшли на території Львівщини, потрапила вона до нашого музею зовсім недавно. Зважаючи на злободенність, вирішили неодмінно включити в експозицію.

На жаль, у нашому музеї немає всіх номерів «Українського перцю» та іншої гумористичної періодики всього часу визвольних змагань ХХ століття. Будемо збирати таку колекцію. Маємо ситуацію, що ці видання є не в музеях, а на «чорному ринку», у приватних збірках, відтак будемо їх викуповувати.

Майдан привернув увагу світу до визвольних змагань в Україні. Є великий запит на інформацію, хто такі бандерівці, за що воювала УПА, якою була її політична доктрина та діяльність ОУН. Також набуло актуальності питання пропаганди, щоправда, тепер це називають «методом інформаційної війни». Бачимо, що можна багато черпати з минулого, вчитися на тому, що вже перейдено, і рухатися вперед. Листівки і в наш час – якщо зробити їх з дотепними малюнками – могли би скласти повноцінну конкуренцію телебаченню з його ток-шоу і точно перевершили би за впливом періодичні видання. Подібне відбувається в інтернеті, де найбільшу популярність зараз мають фотожаби – гумористичні і сатиричні відфотошоплені знімки. От і робіть висновки.

Очевидно, що карикатура була незаслужено забута, занедбана. Малюнок – це потужна зброя, дієвий спосіб не тільки показати, розповісти, але й переконати, спонукати більше дізнатися про предмет. А також – діяти. В структурі ОУН, а пізніше й УПА, гумор і сатиру ототожнювали з пропагандою. Намагалися в такий спосіб зобразити дуже серйозні речі. Показати і, головне, смачно висміяти ворога. «За Україну, за безмежную, ні від фріца, ні від москаля не залежную».

 

 

Записала Наталія КУШНІРЕНКО