Мав дебютне затримання з браслетами.

Центр Франківська. Повертались із донькою (14 років) на початку ночі додому в супроводі друга.
На початку вул. Шевченка гальманули, щоб фіналізувати добу фотографією, кумедно тримаючись за опору якогось придорожнього знаку на тротуарі.
Не встигли, бо поряд зупинилось червоне таксі служби 1558, з якого адресно лунала команда “пздвти нах”. Наша реакція складалась із неповного здивування і повної непокори з домішками не дуже симетричної відповіді.
З авто вийшов пасажир і припаркував коло дверки “поліровку” – почату пляшку пива.
Бажання розквасити мені лице він приховувати не став, але реалізувати не зміг лише тому, що був неточним – декілька разів промахнувся, навіть зі співучастю таксиста такого ж психотипу – “гопник-упорядник”.
Розчарувавшись у своєму намірі, вони вирішили рушити наводити порядки десь далі. Ми перекрили рух, ставши перед авто. Одночасно настійливо викликали міліцію, повважавши вандалізмом спробу відкоректувати форму мого носа без моєї згоди і наперед погодженого результату.
Таксист же прийняв власне оригінальне рішення, і взявся підтаранювати мене бампером машини з номером 0262 (букви я не зафіксував). Мої ноги його не слухались, не сходили зі свого. Тоді він різко газонув задом і, проїхавши метрів 300, втік по Січових Стрільців.

До 1-ї години ночі ми чекали міліцію, тобто хвилин 40 – з врахуванням і розумінням її зайнятості, по відношенню до якої було б якось нечесно зробити виїзд бригади “холостим” – якби ми передчасно покинули “капітанський місток місця виклику”.

Наряд прибув неквапом, пішки – зате більш нарядний, ніж ми очікували: Вона – майор і Він – лейтенант з високою тулією на голові.
Про жодні оперативні дії йтись не могло, нам вже хотілось залишити бодай слід цього випадку у слідчому архіві, написавши заяву.

Відповідь правоохоронців – “йдіть спати, не затримуйте, заяву донесете згодом на вулицю Московську” (стара назва звучала рефреном – для пані майора з великим міліцейським стажем ця вулиця ніколи не стане Бельведерською) – не зовсім влаштовувала друга-моряка – він помічник капітана, дуже добре знає, що таке середина відкритого океану навколо закритого металу корабля і прибережна смуга Сомалі. Йому за кілька днів – у багатомісячний “навколоземний” рейс.

Тому він настійливо доводив, що ми не хочемо мати міліцію-плацебо нешвидкого вдаваного реагування, це заважатиме вижити організму країни, який не є смертельно хворим і його можна врятувати дієвими засобами.
І що з таким реагуванням – краще взагалі без міліції, бо якщо немає на що покластись – тоді організм покладається на себе. Завершив словами: для чого ви носите погони і “фуражку”? – при цьому легенько торкнувся погона і тулії лейтенанта – просто для майже кінематографічного означення своїх слів.

Від цього раптом відкрилась внутрішня Врадіївка пані майора, в роботу вступило все: язик, невичерпні запаси мізантропії, а головне – рація – до нас викликали якусь групу “миттєвого реагування”: не сорока-, а десятихвилинного.
Виклик був швидший, ніж моя думка, що наша міліція – така, на яку треба викликАти міліцію.

Ми все ще могли піти геть, але терпляче дочікувались “силовиків” – бойовим чоловікам, мабуть легше буде щось пояснити…

За 10 хвилин з легкового “міні-автозаку” виходять вгодовані короткострижені “ґазди” в амуніції з апріорно злими очима.
Без прелюдій – одразу прес, одразу – до всіх на “ти”, одразу – за грудки товариша, одразу – його затримувати.
Я пробую з ними розмовляти. З поясненнями чомусь нікуди тицьнутись, у відповідь – дресирувальні імперативи “сидіти-лежати”.
Раптово на нас накидаються – на півслові. Викручують руки – досі не зрозуміло, чому. Спочатку – не вдало – руки автоматично не піддаються: резистенс – насиллю. З’являється пекучий сльозогін в очі, впритул.
Нічого не бачу, мене підбивають, падаю на асфальт, нічим дихати, в роті – конденсат якоїсь “чєрьомухи”, на спині – важке коліно одного з вгодованих спирає дихання, задихаюсь.

Донька кричить, плаче, просить їх, присідає на асфальт, намагається дістатись до мене.
Мене запихають в мінізак. Чую, як випадає десь під нього мобіла.
Пробую сказати хоч щось доньці – вона плаче. Не встигаю, бо стартуєм.
Вона, 14-річна дівчинка, залишається одна на темній безлюдній вулиці. 
Ні, не безлюдній, лишилось ще двоє: Він і Вона. «Шуруй звідси» – шугнула пані майор. Лейтенанту теж в голову не прийшло провести дитину додому. А це – кілометр пішки, мені дуже страшно за неї. Годину тому тут їздило двоє агресорів на колесах. 
Півроку тому мій знайомий, погідний і спокійний велетень, сівши у таксі в центрі Франківська, опритомнів серед ночі в заміському лісі голим, у початковий мороз. Що відбулось – не може згадати досі…

Тепер я точно знаю, що соромно – не чинити опір такій міліції – яка для зручності може “ламати” і затримувати лише тих, хто її викликає, щоб сприяти подоланню злочинності – бо ці не тікають, а іншу сторону потрібно вишуковувати, це – неприбутково.
Тепер знаю, що честь міліцейського мундира і його носія в більшості випадків не сумісна з честю громадянина.
Чому недоторканість мундира має бути встократ вагомішою від нашої недоторканості? Чим цей мундир таке право собі – виборов, нам – довів, перед країною – заслужив?

Вже у відділку я стверджую “ґаздам”, що вони – і є Беркут, незалежно від “роду військ”.
У відповідь чую важку відрижку минулого – що “розповідатиму це тамбовському вовку” – від чоловіка, який у силу молодості в часи СРСР ще не встиг усвідомити навіть власного життя. Разом з відрижкою вноситься ясність, що українська міліція – це законно втілений русскій бунт: беззмістовний і нещадний.

За кілька годин, що я провів у відділку (першу з них – цілу – у наручниках!), весь асортимент “притягнутих”, тобто привезених злочинців складали:
– засцянці – за те, що попалились на сечоспусканні під деревами міського значення (один – попався на нереалізованій спробі),
– меломани з гуртожитку – за те, що роззлостили бабцю-тихушницю,
– юні матюкливці з дискотеки – за текст,
– жовтошкірі студенти – мабуть за ментальність,
– і все… 

 Тобто, окрім нас, притягнутих за виклик міліції (найтяжчий злочин, тому – в браслетах), решта затриманих – ті, від кого не може зазнати страшної наруги доторком пальців дуже сірий мундр. Тільки не бандити, з якими міліція веде – висловлюючись зрозумілими їй культурними радянськими кодами – лише “нєзрімий бой”.

На кожного, хто не квапився все підписувати, впливали єдиним, але популярним за частотою вживання вивертом: «якшо не підпишеш – закриваємо до ранку, а потім веземо в суд».  

Покази “з моїх слів” записувала чергова відділку. Але чомусь всі три частини драми – з таксі, парочкою і ґаздами – описала однаковим, по-нострадамуськи багатозначним і розмитим висловом “зчинився конфлікт”. Коли я попросив реалізувати своє право описати все власноруч – модуляції в її юному голосі зашарілись: “Якшо ви вважаєте себе, шо такий мудрий – то пишіть собі…”

Я навмисне не телефонував ні до кого з дружніх чинів чи адвокатів – і не лише тому, що право впливового дзвінка має бути рудиментарним – а й щоб відчути на собі весь техпроцес самозадовольняння ментів, які чомусь називаються міліціонерами.

Зате тепер я знаю, що утримуючи таку міліцію – ми вгодовуємо дурну ілюзію свого захисту, цей постійнодіючий парад імітацій в парадних мундирах. І знаю, що ми не настільки захищені, щоб дозволити собі розкіш такої ненадійноі міліціі.
Вона досі – та сама, що з легкістю зраджувала нам завжди – вступаючи у взаємовигідні стосунки з криміналітетом, беручи перед ним “під козирок”.
І зрадить нас при першій же нагоді, будьте певні – так, як робить це на сході, віддаючи честь проросійським терористам, ми це побачили широко відкритими своїми очима щойно в Донбасі. І на півдні, розвертаючись задом до терористів у Одесі.

Така міліція – це дисфункція організму країни. Звичайно, мова не про всіх, мова – про самі принципи “призОву” в органи, ідеологію їхнього виховання чи пріорітети їхнього проф. існування. Ідеологію знищення замінить ідеологія рятування лише, якщо правоохоронцями ставатимуть люди, здатні щось створювати, а не руйнувати – освічені і затребувані, а не комплексно меншоварті. Такі там є. Але за короткий період служби пануючим жлобством інфікуються теж. 
Міліція лежить на збереженні у суспільства, як припадочна хвора на фальшиву вагітність, від котрої багато років чекають, що вона нам щось добре вродить.

Її симптом – “мікрозаміщення великого ворога” підручним, доступним випадковим “мікроворогом”. Це – частина програми захисту розхитаного психічного здоров’я засобами ресентименту – штучним створенням образу злочинця з чогось, чому можна легко дати сатисфакційний щиглик в лоб, коли нема мотиваціі пошуку справжнього джерела проблеми бандитизму.
Але для чого ця обманка нам, що може бути гірше, ніж вдаваний захист для “підзахисних”?
Дуже хочеться відповідей

 

Ростислав Шпук