Недавно в Івано-Франківську відбулася презентація проекту «Реанімаційний пакет реформ», над яким працювали понад 150 провідних українських експертів та громадських діячів. Щотижня «Експертна сотня» передає народним депутатам пакет законопроектів, необхідних для комплексного реформування українського законодавства та зміни системи державного управління.

Чи вдасться реанімувати та об’єднати країну – у розмові зі співкоординатором проекту, журналісткою та громадською діячкою Наталією Соколенко.

– Наталіє, розкажіть про основні цілі «Реанімаційного пакету реформ», коли сподіваєтеся результатів?

Вони же є. Ми ухвалили вже п’ять законопроектів, хоча з парламентом щільно пропрацювали тільки три пленарних тижні. Ще кілька законів ухвалені у першому читанні, та за нашим поданням прийняті кілька постанов Кабміну.

Для нас самих це диво, тому що ми давно займаємося громадською діяльністю, і до того лобіювали певні закони. Зокрема, закон «Про доступ до публічної інформації». На прийняття одного закону для громадськості йшли роки. І цей час ішов не на розробку закону, а на те, щоби вмовити депутатів голосувати. Тепер, можливо, увімкнулася свідомість у народних обранців, і вони почали результативно голосувати за реформаторські законопроекти. До речі, жоден із них не був ініційований самими депутатами. Це не те щоби розчаровує. Ми прекрасно розуміємо, хто і  як потрапив у цей парламент. Але все одно після Майдану, після стількох жертв, мені здавалося, що вони мали б переродитися і підтримати цю ініціативу. Я не маю на увазі тих депутатів, які входять до групи «Платформа реформ» і працюють разом з нами.

Ми побоюємося, що цей період, коли депутати так дружно голосують за реформаторські законопроекти, може бути недовгим. І тому ми хочемо змусити їх ухвалити 30-40, а може, й 80 законопроектів після президентських виборів. Якщо побачимо, що їх не хочуть ухвалювати, розіб’ємо під парламентом наметове містечко з шинами та усіма іншими атрибутами і не випустимо депутатів, поки не проголосують.

– Що це за законопроекти? Яка гарантія, що ці закони не проштовхують певні лобістські групи?

Це законопроекти від «Реанімаційного пакету реформ». Об’єдналися експерти з найвпливовіших експертних центрів. Це висококваліфіковані люди, які роками розробляли законопроекти. Вони вивчали досвід передових країн, узгоджували ці законопроекти з Венеціанською комісією. Тобто це не якась там «фількина грамота» чи лобістські проекти. Ми не виключаємо, що будуть з’являтися якісь лобістські групи, які будуть проходити через нас і пропихати свої закони. Для цього ми напрацювали вже свою систему запобіжників, і в нас є рада, яка розглядає кожен законопроект перед тим, як ми передаємо його в парламент. Якщо ми бачимо, що закон лобіює та чи інша група, ми його просто не пропускаємо.

Ідея «Реанімаційного пакету реформ» народилася в січні 2014-го, і ми щиро думали, що Майдан буде стояти до березня 2015 року, коли відбудуться президентські вибори. За цей час планували обговорити законопроекти з людьми в різних куточках України. Але ситуація наскільки змінилася, що ми, минаючи це громадське обговорення, понесли свої закони у парламент.

– Яких реформ Україна потребує в першу чергу?

У нас є частина законопроектів, які ми вважаємо першочерговими, пожежними, і ми їх проштовхуємо передовсім. Це антикорупційна, судова реформа, реформа органів правопорядку, децентралізації влади, податкова реформа. А друга частина реформ передбачена на середньострокову перспективу. Вона потребує величезного обговорення і віднайдення суспільного консенсусу. Це земельна реформа, пенсійна реформа, освітня реформа. Хоча зараз вже прийнятий закон, який значно поліпшив ситуацію у вищих навчальних закладах, дає їм більшу автономію, а навчальні програми наближені до умов ринку праці.

– Ви, серед іншого, пропонуєте запровадити державне фінансування партій. Як люди реагують на такі пропозиції?

Перша реакція людей: «Як? Ще й партії ми будемо фінансувати?!» Але в найрозвиненіших країнах Європи, Скандинавії суцільне державне фінансування партій. І це державне фінансування робить дуже багато корисних речей для всього суспільства. Партії не залежать від олігархів, від бізнесу, від погоди і так далі. Якщо в інших країнах фінансування отримують ті партії, які пройшли до парламенту пропорційно до набраних голосів, то в Норвегії окремим рядком фінансують партійні молодіжні організації, жіночі організації тощо. Це робиться для того, щоби в самих партіях молодим політикам забезпечити незалежність і можливість розвиватися, напрацьовувати свої якісь ідеї і бути незалежними в своїх діях від партійного керівництва.

Крім того, ми можемо вимагати фінансової прозорості партій. У США я зайшла у офіс республіканської партії, а в них величезний плакат, де пише, хто скільки дав на партію, навіть не під час виборів. А взагалі, у них є унікальна річ – просто в реєстрі виборців є графа, де видно, хто скільки давав грошей і на яку партію. От скільки я за відкритість, для мене це була революційна річ. Я думаю, що ми до цього прийдемо, але я закликаю активістів, громадян робити певні речі вже зараз. У нас закон не зобов’язує звітувати під час виборчої кампанії. Але є громадські ініціативи, які вимагають зробити це вже зараз, і я думаю, що це було б правильно.

– Як ви ставитеся до скасування інституту Президента як такого?

Я думаю, що в майбутньому Україна обов’язково стане не парламентсько-президентською, а парламентською республікою. Але зараз ми обов’язково повинні довести президентські вибори до логічного кінця. І бажано, щоби цей логічний кінець настав у першому турі, тому що ми не можемо подарувати ще два тижні Росії для маневрів. Це реально небезпечно. Не тому, що я велика прихильниця лідера сьогоднішніх перегонів, я якраз дивлюся на нього критичним поглядом. Але є ситуація, коли президентські вибори важливі для ствердження нашої державності. Та й при сьогоднішній конституційній моделі Президент, ким би він не був, все-таки не зможе витворяти те, що витворяв Янукович.

Щодо Президента, то у мене є симпатія до Ольги Богомолець, але в неї нема шансів. І я думаю, що вона є певним технічним кандидатом, яка просто своєю участю у виборах показує: якщо в тебе нема шансів, ти маєш іти і на майбутнє торувати собі цю дорогу. Якщо ти нормальна людина, то спробуй і донеси якісь позиції, які вона доносить. Але під час російської агресії найвідповідальнішим кроком з боку усіх технічних і нетехнічних кандидатів було б ухвалити рішення в останній день, коли це дозволяє законодавство, поступитися на користь найбільш рейтингового кандидата. Щоби у перший день кандидат у президенти набрав максимум голосів – 50% плюс один голос, щоби не дати Росії ще двох тижнів для шабашу, який вона затіяла.

– Як мала себе повести влада, лідери опозиції, силовики, щоб не допустити сепаратистських заворушень на Сході?

Є різні думки. Мені важко сказати, оскільки я не військова людина, не спецслужбовець. Але я знаю, що Крим просто відпустили, бо ділили портфелі і бізнес. Ми проґавили той момент, коли можна було не допустити цього. Росія каже, що «зелені чоловічки» нічиї, тому їх можна було нейтралізувати. І там був день, коли відбувався мітинг кримських татар, можна було використати цей момент і це все зупинити.

 

Я ніколи не думала, що буду це говорити, але зараз є один вихід – роздати людям зброю і забезпечити мінімальний вишкіл. Тому що армія і міліція нас не захистять, які б там премудрі люди не були замість Турчинова і Авакова. Хоча я поділяю застереження щодо Авакова, що в мирний час, може, би він був хорошим міністром. Але мені здається, що зараз на його місці має бути така людина, як Геннадій Москаль – людина, яка знає, як давати накази, яка знає, що таке антитерористична операція. Тому ця теперішня влада втратила все, що можна втратити. Єдине, що вона може дійсно зробити, – це дати зброю. Хоча б не всьому населенню, а тим чоловікам і жінкам, які записалися в загони самооборони. Як сказав Юрій Береза, керівник Штабу національного захисту у Дніпропетровській області, якщо Путін сунеться, ми маємо забезпечити йому війну з кожного подвір’я, постріл з кожного вікна.

– Що робити Галичині? Їхати рятувати братів зі Сходу чи чекати, що буде далі?

Особисто для мене це дуже складне питання. З одного боку, я дуже пориваюся їхати у Слов’янськ і в Луганськ і так далі. Але мене ідентифікують дуже швидко, і в них буде ще один заручник. Людей без документів заарештовують, а якщо є документ і там є Львівська, Івано-Франківська чи Волинська прописка, то це є величезний подразник. З іншого боку, якщо почнеться пряме вторгнення Росії, то треба всім їхати і захищати Україну. Але мені здається, і галичанам, і не галичанам треба від влади вимагати доступу до зброї. А якщо влада не дає, то самим шукати зброю. Я не бачу іншого способу протистояти агресії Путіна. 

Розмовляла Марія ГАВРИЛЮК