Живемо в час, коли інформацію шукати не варто, вона сама так і ллється в наші очі і вуха з безкоштовних видань, які роздають на вулицях, і з якісно видрукуваних журналів. З рекомендованих посилань в Інтернеті і з незалежних і протилежних до них телеканалів. Маємо суцільне перенасичення новинами і подіями, з яких дуже важко вловити саме ту інформацію, яка потрібна власне нам.

У зв’язку з подіями в країні виборча кампанія триває не так гучно, як зазвичай. Рахунок іде не на те, як житиметься в державі після виборів, а на те, чи доживеться до них. До недавнього часу, кандидати у президенти у вигляді монологу з екранів годували виборців обіцянками вирішити ситуацію на Сході-Півдні. А далі за текстом (тобто за програмою) були обіцянки жити краще саме за умови обрання їхньої кандидатури на виборах.

Під час недільних теледебатів мені пощастило бути на цьому прямому ефірі в студії Першого Національного. Кандидати повинні були відповідати на запитання (яких вони раніше не бачили). Але які було доволі легко передбачити. Бо наболілі теми – загальновідомі. Трійки кандидатів, які беруть участь у дебатах, сформовані так, що на двох невиразних політиків – один яскраво виражений. Маємо пазл, у якому, щоб зібрати повну картину про кандидатів, варто переглянути всі випуски дебатів.

При вході на телеканал багато міліції зі зброєю (ніколи не думала, що ходитиму поміж людей з автоматами і це виглядатиме буденним явищем). Цікаво, кого охороняють – народ від політиків чи навпаки?

Півкругле приміщення з високою стелею і купою прожекторів та дротів. Запах пластика, гриму і вимитої підлоги. Великі екрани. Трохи незручні сидіння. Захопливий гул російськомовної та україномовної аудиторії. Звісно, ніяких непорозумінь і ніяких мовних проблем, якими так часто спекулюють ті, хто при владі. Студенти і журналісти, громадські активісти і прості люди вірять, що виборами президента можна щось змінити. І я вірю. Тому мені цікаво слухати потенційних президентів, особливо так званих «технічних» кандидатів. Мотивів їхнього пориву до влади я не зрозуміла. І думаю, фраза про «менше знаєш…» тут згодиться. Звичайно, є благородним вчинком внести два мільйони в державну казну. Але незнання тексту Угоди євроасоціації і власної передвиборчої програми свідчить про компетентність кандидатів. Може, в них погані менеджери, може, в них погана пам’ять.

Але серйозним тоном говорити про зарплату президента у розмірі 100 тисяч доларів і про те, що чим більше людина має громадянств та паспортів, тим вона вільніша, звучить і смішно, і сумно водночас. До тої рубрики можна віднести і питання одного опонента (надто вже проросійського) іншому (надто українському). «Що ви виберете – щасливу двомовну країну чи нещасну україномовну?». Пригадалася дитяча загадка: що важче – 100 кг заліза чи 100 кг вати? А також згадався політичний гумор «95 кварталу», коли простий народ говорить політикам: «Ми, звичайно, мало розуміємося на політиці, ну, не так мало, як ви, але все-таки».

Запитання публіки – окрема тема, в якій можна було позмагатися на униканні конкретної відповіді. Звісно, багато популізму. В когось він більш яскраво виражений, в когось менш. Чому мені, людині далекій від влади, цікавіше слухати не політичних діячів, а простих жителів України? Народ знає, чого він хоче. Він вірить. І вміє виражати свої думки (навіть краще, ніж деякі кандидати).

Звісно, було цікаво слухати і погоджуватись із тим, що найближчими місяцями варто повернути спокій в державі і Крим. Що Путіна варто судити в Міжнародному кримінальному суді і що варто збільшити кількість україномовного продукту. І що варто вдвічі підняти рівень заробітної плати. Нічого не скажеш, наміри гарні (як і в минулих та позаминулих кандидатів). Але хочеться вірити, що цього разу вони будуть не лише намірами, а й діями.

Підсумовуючи власні різношерсті враження, напишу банальне. Так, 25 травня варто голосувати. Ця дивна весна стільки всього має в собі, встигай тільки вловлювати її настрій. Війна. Весна. Життя. Страх. Любов. Щодня ці слова з п’яти літер воюють за право першості. І кому з них ми надамо перевагу, залежить від нас.