Твоя точка зору залежить від відкритості очей і їхньої здатності бачити. Все просто. Того дня було спекотно до обіду і вітряно ввечері. Розмірений день в розміреному місті. Десь, ніби в паралельній реальності, за трьома буквами абревіатури АТО, було багато солдатів у камуфляжі, тріщали автомати і щогодини були поранені. Захоплювались приміщення і заручники. Попри напруженість ситуації, стеження за новинами скоротилось (відносно січня-лютого). Я ніколи не була на сході України, але точно знаю, що таким, як він є зараз, він не повинен бути. Можливо, саме через географічні незнання бойові дії в Слов’янську для мене мало чим відрізняються від боїв у Краматорську.

Того дня в Франківську відбувся Марш Єдності, з прапорами і кричалками про Путіна і Бандеру, з молодими людьми, з виразною громадською позицією і з єдністю. Хоча, як на мене, єдність має бути не тільки у визначений для неї день, а щодня. Так само марші у вишиванках не повинні викликати здивувань, а можуть бути такою собі природною нормою. Виглядати урочисто і патріотично водночас. Разом з тим, радію, що є люди, які гуртують людей.

Того дня під тим же Слов’янськом терористи збили гелікоптер, який мав на борту бронежилети, їжу, воду та українських солдатів. У час, коли здається, що твоє місто захищене і затишне, цю картинку розбивають фото загиблих чоловіків і прапори з чорними стрічками. Шестеро з чотирнадцяти покійних – співробітники франківської міліції, колишні «беркутівці», молоді чоловіки, які, впевнена, багато чого не встигли в цьому житті. Про це все я дізналась уже вночі. 

Вибираючи, в яку маршрутку сісти, щоб добратись додому, вибрала ту, що проїжджає попри міський відділ УМВС. Боляче було бачити запалені свічки, жінок, які плачуть, і чоловіків у формі і зі зброєю. Мимоволі я стала учасником траурного дійства. І весела мелодія, ввімкнена водієм у салоні, додавала ще більше смутку. А могло скластися так, що я, не знаючи цієї історії з гелікоптером, повернулась би додому. Щось би почитала, може, послухала би про стан справ на сході країни. Може, і далі, як равлик у крихкій хатинці, дивилася б і чула те, що хочу бачити і чути. А тут таке перефокусування. І поки я тиждень пережовую побачене-почуте, жорна історії нещадно крутяться. Встигай тільки пильнувати.

У час, коли бачу, як легко можна втратити рідних і близьких, великою радістю є дні, проведені з ними. Можна гладити кота і пити каву з татом, ліпити вареники з мамою. Приносити чай з липи і поправляти ковдру тому, кого любиш і хто застудився від травневої зливи. Можна грати морський бій і сперечатися про ключове слово: «республіка» чи «дубровський»? Можна спокійно піти до церкви, а опісля зайти у магазин і купити пломбір чи шоколадні монетки. Дорогою розговоритись із сусідами. Можна це все робити українською мовою і в звичному, спокійному ритмі. І найбільше, чого боятися, – сильних дощів та шквалів, які знищать посаджене-посіяне.

А ще кажуть, що в містах на зразок Франківська мало можливостей. Їх більше, ніж достатньо, коли усвідомлюєш, що потрібного для щастя не так і багато. Ходиш, дихаєш, смієшся, торкаєшся, застуджуєшся-одужуєш, народжуєшся-одружуєшся – і вже щасливий.

Напевно, терористи на сході керуються слоганом «Добре там, де нас нема», бо там, де їх нема, дійсно добре. Дуже хочу, щоб міста, які переживають війну, стали містами зі щасливими мешканцями. Щоб усі, хто має на кого чекати, обов’язково дочекалися. Ну, а в зв’язку з початком літа хочу, щоб всі, хто працює над розколом країни, – всі ненависники і вбивці, сепаратисти і запроданці – пішли на літні канікули. І більше ніколи з них не поверталися.