Складність життя і світосприйняття в багатьох випадках починається з недомовленості. Ви не говорите, що хочете, вам не говорять, що хочуть. Ви мовчите, коли потрібно говорити, у відповідь чуєте таку саму мовчанку. Часом ідеться про слово, часом такими недомовленими залишаються цілі епізоди життя, в які вже годі повернутися і заповнити словами. Коли таких недомовленостей стає нестерпно багато, життя видається страшно складним і заплутаним. Слово – дія, мовчання – недія, ухиляння від дії, у цьому випадку так.

Життєва недомовленість породжує страх, злість, нерозуміння. При чому як власна, так і чужа. Думаю, в багатьох випадках недомовленість прирівнюється до брехні. Краще змовчати, аніж зробити комусь боляче, часто чую я. Неправильно, думаю у відповідь, бо не вірю у благо нечесності. Не говорити в таких ситуаціях – це страх за себе, а не думка про іншого. Нечесність натомість заплутує життя ще більше.
Недомовленість може чавити психологічно, коли ти стримуєшся від слів. Скажімо, якщо все життя ти толерантно мовчиш на суспільне хамство, або приниження, зрештою або зриватимешся на слабших від тебе або одного разу не зважишся на слово у життєво важливий момент. Скажімо, коли вам хамлять або принижують вас у транспорті, магазині, кабінеті чиновника, як часто ви присікаєте подібне ставлення? При чому, йдеться не про те, щоб хамити у відповідь, а про те, щоб виходити з таких ситуацій гідно. Мовчання з часом стає поганою звичкою. Пора перестати думати, що всі все знають краще за вас.
Вагомо ускладнюють життя люди, які тебе оточують. Тим паче, якщо це складні люди. В якийсь момент я дійшла до того, що спілкування з простими людьми – надійний спосіб не збожеволіти. Я захоплююсь людською простотою. Її так мало. Коли я вщерть втомлююсь власним ускладненням, я йду до таких людей. Недавно я почула таку ілюстрацію простої людини: вона навіть не знає, хто такий Андрухович. Це переконливо, але, звичайно, кожен сам для себе пояснює антискладність. Але в одному, думаю, всі сходяться: прості люди – ті, з якими просто: бути, спілкуватись, до яких хочеться. Скажімо, коли хлопець з дівчиною зустрічаються роками, а на людях вона показово ображається, що він їй, бачте, не прикурив – це непростота? Такі штучні ускладнення трапляються часто.
Але все таки я б не зводила ускладнення життя лише, скажімо, до пошуку негативу там, де його нема. Все значно складніше. Найчастіше – це багатодумання. При чому, нікому не потрібного. Це мрії, які ніколи не здійсняться. Це відмова жити в реальному світі і вірити в нього. Це вразливість. Це постійне невстигання у власне життя. Це, нарешті, відсутність панциря. Це гординя. Щоправда, тут може йтися і про необов’язковість та непослідовність.
Нещодавно мені довелося спілкуватися із загальновизнаною особою, яка, як виявилось у ході розмови, людьми вважає тільки себе і собі подібних. В якийсь момент розмови я стала майже фізично задихатись, захотілось дуже голосно закричати аби бодай якось захиститись від негативу, який мене захлиснув. Стало нестерпно. Звичайно, я змовчала. А митець все продовжував вважати себе богом, а всіх решта – бидлом. Хоч тут все здається просто: я не вірю у жодне мистецтво, основою якого не є людяність. Ким би ти не був – ти повинен залишатись людиною.
Ускладнення – це слабкість. Ставитися до життя просто – ознака надзвичайної сили духу. Мені часто говорять, що я ускладнюю собі життя. Але де ж взяти простоту? Мабуть, я просто не вмію розщеплювати один складник складності на багато складників простоти. Людська важкість передусім зумовлена егоїзмом. Якщо ти розумієш і чуєш тільки себе, тобі годі бути простим для інших. І нарешті ускладнення – це внутрішня гнилизна. Замість того, аби взяти і зробити щось, ти годинами думаєш над цим і зрештою не робиш. Думання в цьому випадку породжує бездієвість. Часом мені здається, що моя голова скоро лусне від цього непотребу. Часом я не можу спати тижнями – все думаю-думаю. «Може, помилилась життям?» – запитує іронічно мій друг. Може, знов думаю я.

 

Тетяна ЄРУШЕВИЧ