Наталя БІЛИК: «Я проти голодних художників»

  • Світ івано-франківської художниці Наталі Білик переповнений кольорами, життєлюбністю та оптимізмом. Звернення художниці до глибинних архетипів української душі навряд чи залишає когось байдужим. Експресія, аутентична декоративність, гаряча колористика, гра з символами простого і затишного – це все живопис Наталі Білик. Минулого тижня у виставковому залі Спілки художників, що на вул. Незалежності, Наталя презентувала на суд глядача свою нову виставку «Чічки і Птички».

    Про барви на картинах і в житті, про натхнення і перешкоди для творення, про те, як митці зараз можуть зарадити у кризовій ситуації, художниця розповідає «Галицькому кореспонденту».

     

    – Твій живопис надзвичайно багатий на кольори, водночас складається враження, що в житті ти ховаєшся від такої яскравості. Всі кольори віддаєш картинам?

    Хто спілкується зі мною щодня, той бачить мене яскравою. А бути шаленою чи надемоційною ще не означає бути яскравою. Думаю, теплота душі і взаємин цінніша за яскравість. Чи вартувало б чогось полум’я багаття, якщо б воно не було гарячим?

    – Давай поговоримо про кольори життя. Твій живопис надзвичайно вітальний, радісний. Що тебе надихає?

    Щоранку о 04:45 до мого відкритого вікна підлітає птичка-невеличка і співає годину. Отакі дрібниці мене надихають. Надихає вся природа. Мене, до прикладу, постійно супроводжують чужі собаки на прогулянці. Кожна мить з життя і кожна подія теж надихають. Натхнення в мене є завжди, коли відкриваю тюбик і витискаю фарби… Мене надихають і кохані люди, і їхня творчість, їхнє бачення. Я можу порпатись і розглядати пелюстки півонії півгодини… Все красиве надихає, щоб його зобразити. Сумні й огидні речі теж можуть надихати, але вони не вартують відображення і множення негативу. Сіяти гнів не варто, це проти Бога.

    – А як ти почала малювати, коли ти зрозуміла, що живопис – це справа твого життя?

    Зараз розумію точно, що живопис – то я, я ж нічим іншим і не займалась після того, як у вісім років пішла в студію малювання. Так і малюю дотепер. Вже є 900 картин олією на полотні. Коли не беру пензля три-чотири дні, то вже біда… Сильно хочу малювати, і це як спрага чи голод.

    – Звідки беруться ідеї картин?

    В образи моїх пташок я закладаю внутрішні бажання людини. Легка символіка притулених крильцями пташок – жага ніжності; ситі птахи – жага бути наповненим духовно та ситим; птахи, які тримають на крильцях гніздо з яйцями, втілюють бажання людини берегти свою родину і потомство; птиця, яка виносить на хвості сонце, – відбиває теперішню ситуацію в країні: хочу чистого неба з сонцем, а не війни. Всі думки матеріальні, тож візуалізуючи мир, добробут, багатство і всі найкращі людські бажання серця, я намагаюсь множити добро. Може, це виглядає наївно, але це – правда. Моя правда. Кожна пташечка на моїй картині має пару – їжу (горошок, пшеничку, зернятко), потомство чи яйця. Тому всі ідеї моїх картин – це відтворення істинного бажання людини. Прагнення комфортного існування, життя у любові. Коли на душі спокійно і певно, тоді навіть квіти – це не просто квіти, це код Божої любові! Бог, давши людям їжу та розум, не обов’язково мусів давати їм красу зовнішнього середовища. Це надзвичайний дарунок Бога, який ми не завжди навіть усвідомлюємо. Тому не обов’язково втілювати суперфілософію на картинах, бо істина – в звичайній квітці: в ній і барви, і аромат, і сила, і краса, і радість… І все це подарував нам Бог. І тому звичайна квітка може навчити нас бути добрими і милосердними, спокійними та люблячими!

    – Що тобі може заважати, коли ти приступаєш до нової картини, – люди, події, гамір?

    Коли мені щось заважає, я не приступаю до малювання. Взимку більше пила корвалол, ніж малювала. Події в країні впливають на всіх… Але я пробую абстрагуватись і дотримуватись своєї філософії: вважаю, що силою людської думки можна або розбурхати війну в світі, або зупинити її. Тому я намагаюсь приєднувати свою енергію до енергії тих людей, які хочуть все втихомирити.

    – Одним із перших, хто тебе помітив, був івано-франківський мистецтвознавець Віктор Мельник, який, на превеликий жаль, рано пішов з цього світу. Хто був твоїм вчителем, чому він тебе вчив і від кого з людей ти отримуєш натхнення?

    Віктор Мельник запросив мене зробити персональну виставку в музеї – так ми і познайомились. Я тоді була ще зовсім «зелена» і аж згодом зрозуміла всю відповідальність та важливість тої виставки. І наскільки ключовою була постать Мельника в моєму житті. То був чоловік направду, як ангел. Я думаю, він пішов виконувати якусь важливішу місію відразу після моєї виставки. Я знала його декілька тижнів, але спорідненість душ відчувається за пару хвилин. Я глибоко поважаю Віктора Мельника і вдячна йому, що повірив у мене ще на початку мого творчого шляху. Важливим вчителем у моєму житті був Володимир Сірко – викладач живопису на худграфі. Ото була дійсно школа живопису! Його питання «Яка температура?» я запам’ятала на все життя. Він мене вчив лише один рік, але фундаментально, і все, що я почерпнула ззовні, – то від нього. Ще частково вплинули на мене і всі інші художники, які западали мені в серце своєю майстерністю, силою душі, – таких багато!

  • – Як би ти оцінила нинішню художню ситуацію у Франківську, наскільки вона є дружньою? Можна помітити таке явище: одні художники роблять виставки в залі Спілки художників, інші – в Центрі сучасного мистецтва. Це конкурентна боротьба чи просто різні угрупування?

    Я навіть не знаю… Я виставлялась на запрошення Віктора Мельника в музеї в 2005 році, потім – на запрошення галереї «Сливка» у Львові, потім на запрошення галереї в Чернівцях, потім за власним бажанням і на прохання знову нашого музею, а тепер в Спілці – Микола Якимечко запропонував. А хто де з інших художників виставляється, я не відслідковую. Навіть не розумію, де престижніше чи вигідніше.

    – Коли бачиш добру роботу художника, які емоції в тебе виникають?

    Приємні. Якщо робота добра, то художнику на душі добре. Я проти голодних художників, мене навіть дратує вислів, що художник має бути голодним. Кожний твір художника має право на існування, визнання і обов’язково знайде відгук у чиїсь душі. Добра картина чи жорстока, яскрава чи камерна, емоційна чи беземоційна – кожна обов’язково знайде свого глядача.

    – Тобі вдається жити з власного живопису? Наскільки розвинутий арт-ринок у нашому місті?

    Ледве вдається. Кожен художник має своїх шанувальників, я за всіх не знаю, але яскравого процвітання галерей не спостерігається, на жаль…

    – Коли ти малюєш, думаєш про аудиторію, щоб сподобатись їй?

    Звичайно ж ні! Не художник підбирає аудиторію – вона сама його обирає. Художник малює, а аудиторія навколо картини змінюється. Кожен твір знаходить свою аудиторію або аудиторія – твір. Художник просто малює, ставить перед собою завдання і виконує його. І якщо його робота знайшла відгук хоч в одному серці – завдання виконано!

    – А на замовлення ти коли-небудь малювала?

    Так, але замовлення ніколи не було дуже конкретним, таким, що мене б у чомусь надто обмежувало чи ставило в рамки. До мене зазвичай звертаються ті, хто вже знає і любить мої картини, і вони хочуть щось настроєво-подібне до того, що вже бачили. Часточку мене. А якщо замовляють щось різко відмінне від мене, я перенаправляю до інших художників. Краще, коли хочуть вже готову роботу, звичайно, але коли довіряють і дають повну свободу, то це неймовірний кайф.

    – Кажуть що творчі люди загалом, і жінки зокрема, мають сильну інтуїцію. Хотів би тебе спитати, що ти відчуваєш у цей непростий час як жінка, як художник?

    Добро завжди переможе, рано чи пізно, а правда завжди викриється, як би її не таїли. Поширюючи позитив, я приписую собі налагоджування цієї жахливої ситуації. Всіма думками я буду і надалі творити мир, малювати добробут, сіяти добро, множити спокій, і сила добра спаралізує зло. Всі люди, які зараз творять спокій і доброту (навіть вагітніють на порозі війни), вже своїм тілом і духом наближають щасливу розв’язку. Ще трошки – і все стане мирно. Вірмо в це!

     Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!