У селі Уніж Городенківського району живе Ганна Дмитрівна Гнидюк. Жінка пам’ятає, як в селі був польський пан, як він помер від серцевого нападу, а його син на власному скакуні поїхав захищати Річ Посполиту від нацистів (він приїжджав у село вже після війни, але то була вже не його земля).

Під час Другої світової війни молода дівчина, що закінчила три класи, надивилася жахіть. Так, вона була свідком, як топили в Дністрі сільських євреїв, місцеві відмовилися, то німці добивали їх з другого боку річки. 18-річна, ще фактично дитина, Ганна також зацікавилася УПА – там були молоді красиві хлопці. Вона стала зв’язковою, проходила пішки великі відстані, аби передати повідомлення.

Одночасно п. Ганна паралельно доглядала дітей начальника МДБ в Обертині, а в неділю про все, що бачила, розказувала упівцям. Вона пам’ятає, як перед сотенним Орликом заступилася за односельчанина, що той пішов з УПА, але дарма, бо він опинився в яструбках і закінчив життя у зледенілому Дністрі.

Під час однієї з облав повстанка разом з іншою дівчиною обв’язала своє тіло патронами і почала різати солому в стайні. Повстанця, що був з ними, арештували, а на дівчат не звернули уваги.

Жінка згадує, як йшла попереду сотні, а сотенний їй казав: «Йди посередині, бо передніх і останніх завжди вбивають першими, а всередині можна вирятуватися». І так під час бою в Кунисівцях п. Ганна вирятувалася, щоправда, була поранена в голову.

Після поранення упівку змусили зголоситися в МДБ в Обертині. Там її сильно били, особливо начальник. Однак жінка з честю наголошує: «Нікого не видала». У результаті п. Ганну відпустили, і в селі до неї підійшли станичний «Хорт» із «Зірком» і подякували за відвагу.

Пізніше дівчина бачила, як у село привезли тіло вбитого «Зірка» (під час нападу чекістів він застрелив всіх повстанців у бункері, а потім себе). Для впізнання викликали матір повстанця, але та не призналася, бо ще хотіла виховати родину сина.

Опісля буремних подій п. Ганна вийшла заміж і з чоловіком Дмитром три роки відпрацювала на Донбасі. «І там були добрі люди», – згадує партизанка. А далі було життя в Унежі – важка робота в колгоспі, але ж людина до всього звикає. Ганна виховала сина, але одружився він у Підмосков’ї і тепер приїжджає до мами лише влітку, під час відпустки.

У 2014 р., після Революції гідності, син влітку не приїхав, бо боявся «Правого сектора». Отака сила путінської пропаганди, що навіть людей з повстанськими генами зомбує. Але в 2015 р. син уже приїздив. А п. Ганна загалом тримається молодцем, хвалиться грамотами від влади, дякує за доплати до пенсії і тільки хоче, щоб в селі у ФАПі нарешті з’явилася медсестра.

Сергій АДАМОВИЧ, Ірина АДАМОВИЧ

* «Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців» продовжує проект «Нереабілітована пам’ять», у якому на основі архівних документів розповідає історії прикарпатців, які, виборюючи незалежність України, стали жертвами радянського терору і мають право на належну шану від держави.