Можна тільки уявити собі, що відчуває людина, коли її дитина чи близький родич перебуває в реанімації на межі життя і смерті, а лікарі забороняють з ним побачитись. Буває, що останні хвилини свого життя людина проводить на самоті, а родичі «божеволіють» під зачиненими дверима. Особливо гостро ця проблема відчувається у дитячих лікарнях, адже діти сприймають ситуацію так, ніби батьки їх покинули, зрадили, отримуючи ще й психологічну травму.

Зручності закритості

12 років тому, провівши половину свого життя в реанімації, помер син Анастасії Леухіної. А його сім’я провела цей час за дверима реанімації. «В жахливому холодному коридорі. Без стільців, без туалетів. Без можливості тримати його маленьку руку і говорити з лікарем. Найяскравішим спогадом цього часу на все життя залишились заборони, які в найкращих радянських традиціях були розвішені на дверях, стінах та сходових клітках», – розповідає пані Анастасія.

Тоді до неї прийшло розуміння, що реанімація – це не що інше, як тюрма, в якій  людина «арештована» без права голосу, а медперсонал – тюремники. Проте коли вона народжувала другу дитину, то… був відкритий доступ до реанімації. І жінка побачила, як, надавши доступ батькам до дитини, можна легко, просто і безкоштовно наповнити любов’ю і теплом палату.

«Саме тоді я зрозуміла, що всі заборони, обґрунтовані нібито санітарними умовами, зайнятістю і втомливістю лікарів та історіями про неадекватних відвідувачів – всього-на-всього виправдання. Моя присутність, як і інших родичів в реанімації, знижує рівень хвилювання, не збільшує, а зменшує рівень психологічного тиску на пацієнта, лікаря і медсестру. Моя присутність цілюща для мене і моєї дитини», – продовжує жінка.

На її думку, основна причина закритих реанімацій – відсутність прозорості та підзвітності у діях медперсоналу. Мовляв, зручно мати контроль над тілом пацієнта. Зручно роздавати батькам довгі списки лікарств («на роту», а не на одного пацієнта), а потім використовувати пакетики з ліками як пропуск в реанімацію. Зручно, що ніхто не знає і не бачить, як використовуються профінансовані батьками і державою ліки. Зручно не мати свідків, не відповідати на питання і робити, що заманеться, за закритими дверима.

Нечіткий наказ

Щоб повністю відкрити двері до реанімаційних відділень, ще минулого року благодійні фонди, активісти, громадські організації, юристи та медики почали порушувати це питання на всеукраїнському рівні. Врешті-решт у квітні ц.р. МОЗ оприлюднило для обговорення проект наказу «Про дотримання прав пацієнтів та забезпечення доступу членів сім’ї до дитини, що перебуває на стаціонарному лікуванні у відділеннях інтенсивної терапії». Протягом місяця можна було надсилати пропозиції та зауваження.

У юристів та активістів назбиралося стільки зауважень, що вони навіть запропонували свій проект наказу. Проте нещодавно на офіційному сайті МОЗ з’явився новий проект наказу. Дещо відмінний від попереднього, але без врахувань суттєвих зауважень громадськості.

Проект наказу МОЗ залишає багато можливостей для маніпуляцій та його невиконання. Так, у ньому йдеться про те, що батьки та інші члени сім’ї не допускаються до відділення інтенсивної терапії у випадку гострих проявів інфекційних хвороб, у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння або при підозрі медперсоналу на наявність цих станів, при підозрі на гострі психічні розлади. Відповідно, навіть якщо родичі пацієнтів не вживали спиртного, але лікар має обґрунтовані чи видумані підозри, що це не так, він має право не впустити їх до реанімації. От і доведи тоді, що ти тверезий. У таких випадках родичам доведеться йти за довідкою до нарколога, а це, звісно, займе час.

Однак паралельно з проектом наказу МОЗ у Верховній Раді зареєстрували законопроект про внесення змін до основ законодавства України про охорону здоров’я щодо допуску членів сім’ї, опікуна, піклувальника до пацієнта у відділенні реанімації та інтенсивної терапії. Якщо проект наказу здебільшого скерований до відкриття доступу до дитячих реанімацій, то законопроект не передбачає такого диференціювання. У ньому мовиться про те, що заклад охорони здоров’я зобов’язаний забезпечити  необхідні санітарно-гігієнічні умови для допуску членів сім’ї, опікуна, піклувальника до пацієнта, який перебуває у відділені реанімації та інтенсивної терапії, в т.ч. у багатомісній палаті.

Позиції лікарів

Директор департаменту охорони здоров’я Івано-Франківської ОДА Мирон Матейко каже, що повністю відкритих реанімацій у нас немає, проте з чисто людських міркувань двері реанімацій відчиняють, дозволяючи відвідувати пацієнтів у певні години. Наприклад, в ОКЛ – з 13-ї до 14-ї год., а в обласній дитячій лікарні – з 15-ї до 16-ї год.

Лікарі ставляться до відкритого доступу в реанімації неоднозначно, вбачаючи в цьому як позитив, так і негатив.

Завідувач відділення анестезіології інтенсивної терапії ОКЛ Ігор Пулик, який працює на цій посаді з 1996 р., каже, що абсолютно підтримує ініціативу міністерства, щоб відкрити доступ родичів до пацієнтів, хоча вони й перебувають у важкому, а то й критичному стані.

За його словами, ще на початку 2000-х років реанімація тут була відкрита, але через велику кількість скарг її закрили. «Родичі, які з години на годину, з доби на добу тут, просто втомлюються, а хворому не завжди легше. Вибачте, але в цьому відділенні 20% летальності. І родичі втрачають нерви, терпіння та починають придиратися до дрібниць, скаржитися. Це заважало роботі. Тоді ми закрили реанімацію», – розповів Пулик.

Проте з 2009 р. з його ініціативи тут дозволяють відвідувати хворих у визначений час. Але заввідділення вважає, що люди повинні заходити у будь-який час, крім ночі, обходів та під час виконання маніпуляцій чи операцій. Люди, які заходять у відділення, повинні бути здоровими, тверезими, у змінному халаті, масці та бахілах. «Особисто я не побоюся знову відкрити реанімацію, бо працюю тільки для людей», – підкреслює Ігор Пулик.

Щодо бактеріального зараження, то лікар каже, що внутрішня інфекція, яка циркулює по лікувальних закладах, набагато серйозніша, ніж та, яку люди можуть принести з вулиці.

Трохи інша думка з цього приводу у завідувача відділення анестезіології та інтенсивної терапії дитячої обласної лікарня Олега Курташа. З одного боку, він з колегами дійшли до думки, що проект наказу дуже хороший, їм хочеться, щоб їхню роботу було видно. Адже коли дитина потрапляє в реанімацію, то їхньої роботи не бачить ніхто, бо батьки перебувають за дверима. А треба, щоб батьки допомагали доглядати за дитиною, бо так, як вони її переодягнуть чи підмиють, ніхто не зможе. Але з іншого боку, на думку пана Курташа, у проекті наказу є кілька моментів, які «трошки емоційні».

«Ми мавпуємо Захід, але не маємо таких умов, які є там. Це дуже потрібний наказ, але спочатку треба створити умови, а потім говорити про виконання. У нас зараз таких умов немає. Це ж непросто пустити маму, їй треба дати можливість присісти. У мене в палаті є чотири ліжечка, і якщо коло кожного захоче бути мамочка, то я не знайду навіть місця, щоб покласти їм крісла, – зауважує він. – Треба і кадрів, бо в мене на зміні дві медсестри, а дітей може бути і шість, і десять. Треба виробити певні умови, при яких мама може бути в реанімації. Треба довести персоналові, що це добре і треба це спробувати. Треба диференційовано підходити до батьків, яких можна пускати і яких не можна. Мамочки в стані афекту, шоку, істерії здатні на такі речі, що ви собі просто уявити не можете».

Лікар каже, що присутність батьків у реанімації може створювати незручності для пацієнтів. І просить уявити ситуацію, коли, скажімо, 17-річній дівчині треба зробити клізму, а поруч стоїть тато іншої дитини. Або ж хлопцеві треба подати судно, а коло сусіднього ліжка сидить 18-річна мама.

«Якось людина високого чину, яка мене агітувала за цей наказ, підійшла до першої мамочки, яка стояла в коридорі, і запитує, чи вона хотіла б бути зараз в поряд зі своєю дитиною. А та каже, що ні, не хотіла б, бо її дитина попечена, 70% опіків, вона, грубо кажучи, згоріла в стодолі, з неї все тече, це страшенне видовище. Як мама тій дитині поможе? Дитина знаходиться в наркотичному сні, це реанімаційна дитина! Там, де дитина тягнеться на руки і хоче до мами, це нереанімаційна дитина», – додає він.

Курташ підкреслює, що в цілому відношення до цього наказу в їхнього колективу є негативним. І ще раз наголошує, що їм немає чого приховувати за дверима, але спершу потрібно створити умови для того, щоб цей наказ діяв, був добрим для батьків та не заважав роботі інтенсивної терапії. «Якщо наказ затвердять, то будемо виконувати. На цей момент і в цих умовах я його розглядаю як популізм. Всі враховують думки батьків більше, ніж думки фахівців», – резюмує він.

Заступник головного лікаря з хірургічної роботи і дитячий анестезіолог Тарас Мельник є прибічником такого нововведення, яке, на його думку, дисциплінує персонал. Разом з тим він вважає, що 50% батьків не готові постійно бути в реанімації.

«У реанімації діти, на жаль, і помирають. Вигляд помираючої дитини – це дуже важко. Деякі батьки хочуть попрощатись і бути з нею в останні хвилини. Але більшість виходять з реанімації, – розповідає він. – Коли я чергую і стан дитини погіршується, то я пускаю батьків в реанімацію. Проте більшість з них тут довго бути не можуть і виходять».

А от його колега Роман Іваночко більш категоричний. Вважає, що якщо дитина може бути з мамою, то їй не місце в інтенсивній терапії, де потрібен догляд, інтенсивне спостереження медперсоналом, а не мамою. «Коли дитя не потребує реанімації, то воно може бути з батьками. А коли дитина знаходиться на межі життя і смерті, то потрібен кваліфікований догляд», – каже він.

Іваночко розповідає, що коли оперували його сина, то старші колеги не пустили його зробити наркоз, це зробив інший лікар, оскільки батьки не можуть бути об’єктивними до своїх дітей. «Я категорично проти постійного перебування в реанімаційному відділенні мами. Вважаю, що таким чином буде більше шкоди, ніж користі в лікувальному процесі», – заявляє він.

Думки батьків

Батьки півторарічного Дмитрика з Рожнятівського району Іван та Марія Семків, яких я зустріла під дверима дитячої реанімації, кажуть, що було б добре, якби дитина була під їхнім постійним наглядом. Але вони думають, що будуть заважати лікарям, і невідомо, чи тоді принесли б дитині користь, чи нашкодили б.

Їхній синочок у лікарні з невеликими перервами вже майже рік, 6-7 разів був у реанімації. Тому Семківи, як ніхто, знають, що таке чекання під дверима, за цей час вони всякого надивилися. Кажуть, що з відкритим доступ до реанімації постійно заносилася б з вулиці «свіжа» інфекція, та й батьки бувають різні. Є такі, що заливають горе та хвилювання горілкою і приходять п’яні…

Іван каже, що було б добре, якби поруч була окрема палата для батьків, де вони могли б переночувати, поспілкуватися, бо разом переживати такі моменти легше. Та й хотілося, щоб в реанімацію пропускали трохи частіше.

Наталія Найда, син якої декілька років тому лежав у дитячій реанімації, каже, що вони з жахом згадують той час. Син був у реанімації чотири дні, проте лікарі пропускали до нього її або чоловіка один раз на день на 5 хвилин.

«Його перший день прив’язували, щоб він нічого не зробив, а ми в той час сиділи під дверима і вдень, і вночі. Нас не пускали. Казали, що так треба, щоб не дратувати його, щоб він не плакав. Вони нікого не пускали, бо багато батьків там сиділи. Але батьки мусять бути біля дитини в такі моменти. Малий до сих пір пам’ятає ці дні і згадує їх як кошмар. Йому було тоді 6 років», – розповідає жінка.

Вона вважає, що дитина має бачити рідну людину біля себе, тоді вона відчуває себе спокійніше. Та й батьки мають змогу бачити, що роблять лікарі, адже вони не дуже розповідають їм на коридорі про свої дії. Крім того, після реанімації мала б бути психологічна допомога як для батьків, так і для дітей. «У мене, наприклад, ще рік після того був психологічно важкий стан. Здавалося, що все погано і що може щось трапитись», – каже Наталія.

Наталія КОЗАК