Мистецтвознавець і арт-директор кафе «Химера» Анатолій Звіжинський – про мистецьку ситуацію в Івано-Франківську.

–  Як би ти охарактеризував теперішню мистецьку ситуацію в Івано-Франківську?
Франківськ завоював ще років 15 тому позицію на мистецькій мапі в Україні, утримує її й залишається у п’ятірці міст, де час від часу щось робиться, щось відбувається. Звичайно, завдячувати маємо літературному руху, який тут колись розпочався і ще триває. Теперішня молодь, яка займається літературою, покидає Франківськ, їде до Львова й Києва. Для них Франківськ вже не є чимось, що надихає. Але середовище, що впливало, таки виховує нові покоління. Цим Франківськ радикально різниться від інших міст, дуже активно тут розвиваються й свої музичні традиції.
Шкода, що жодна з мистецьких ініціатив не отримала серйозної підтримки від місцевих влад чи бізнесменів. Ще не зрозуміли, куди слід вкладати гроші, щоб місто було цікаве для туристів…
– На твою думку, з чим це пов’язано? Це культурний рівень влади?
Так. Я сам робив і роблю інтерв’ю з художниками, і всі вони апелюють до того, що це рівень мислення людей, які не є міщанами, які родилися не в місті. В нас жоден мер не був родом з міста, всі народилися в селі. Більшість бізнесменів теж походять із села. В цьому ніби немає нічого поганого, але їхні пріоритети на першу половину життя – утвердитися в цьому статусі, а на другу – починати про своїх дітей думати. І це не змінюється вже роками. У нас практично немає міського населення.
За Радянської влади, коли тут будували заводи, люди з ближніх сіл так само влаштовувалися на роботу у місті і намагалися тут зачепитися. Продовженням прикрої тенденції став недавній будівельний бум. Нова, з дозволу сказати, архітектура – це обличчя мерів і їх команд та підприємців-забудівників. Певно, проекти замовляють архітекторам, що раніше розробляли «хрущовки».
– І все-таки чим пояснити мистецьку активність Франківська? З’ява музичних формацій, експерименти з відеоартом, літературний феномен… – це містична якась штука?
Якщо згадати, звідки взялося поняття «Станіславського феномену», не можна оминути бієнале міжнародних  візуальних мистецтв, яке вперше було проведено в Франківську у 1989 р., ще за радянської влади. І на той момент, коли місто було закритим для в’їзду іноземців, такої акції не було ні в Україні, ні в Радянському Союзі. Такими категоріями не мислили. А тепер візьмемо найсвіжішу подію – відеофестиваль короткометражок. Так-от, з часу бієнале і до сьогодні в місті не з’явилося мистецького феномену, який би міг перетворитися на традицію, стати постійним явищем міського життя. Немає поняття школи. Немає в будь-якій галузі, тим більше в музиці. Не сформувалися серйозні галереї, фундації, літфестивалі… Завжди були одинаки – в живописі, літературі… Візьмемо навіть такого метра, як Андрухович. Ну хто на нього в місті звертає увагу? Для кого він тут є особистістю? Художник в цій країні не має ніякого права голосу, його голос не має ніякої ваги. Митець у нас залишається на рівні певного блазня. Його ніби можна послухати, але всі розуміють, що це якось несерйозно. Коли раптом згадали красиве слово «еліта» – елітою стали політики, обличчя яких не сходять з телеекранів. Словом, немає тут жодної містики, є лише робота і творчість окремих людей і середовищ – не завдяки, а всупереч нездоровій ситуації в суспільстві, жодна інституція в якому не тримається на професіоналізмі, а лише на особистих зв’язках.

Розмовляв Олег ГНАТІВ