Світлина, на якій Дмитро Ярош та ще двоє представників Правого сектору на сцені, часто з’являється у мережах. Це фото навіть розміщене на палітурці книги «Євромайдан» російського автора Максима Григор’єва. А от чиї обличчя ховаються під балаклавами, мало кому відомо. Насправді хлопець в клітчастій арафатці – з Івано-Франківської області. Він перебував на столичному Майдані від самого початку, а зараз він на Сході. Знайомтеся – Пепе (англійською – Pepe).

– Почнемо з початку революції. Як ти потрапив у Правий сектор? Чому не захотів записатися до сотні Самооборони?

У Правий сектор я потрапив тоді, коли він почав формуватися. Адже ще до того я був пов’язаний з організаціями КУН, УНСО, «Тризуб», брав участь у різних заходах разом з їхніми представниками.

– Ти завжди був на Майдані чи їздив лише тоді, коли ставало гаряче?

Майже завжди був на Майдані, приїжджав додому на два-три дні, а потім знову повертався до столиці. Бачив різних людей, з різними характерами та звичками і навіть різних національностей, які об’єдналися проти спільного ворога Януковича. Були навіть чотири священики. Коли почалися активні дії, вони стояли у перших лавах у рясах, бронежилетах та касках. І казали: «Немає іншого блага, ніж стояти за ближнього свого».

– Згадай 18 лютого. Коли розстрілювали хлопців із Небесної сотні, де був Правий сектор?

Того ранку я приїхав на Майдан. Відразу пішов на п’ятий поверх Профспілок, переодягнувся, і ми вирушили на вулицю Грушевського. Сотні Самооборони саме тоді були на Інститутській. Наше завдання було забезпечити оборону, починаючи від вулиці Грушевського. Тоді весь «Беркут» перебував там, потім вони «поперли» на нас, їх було значно більше. Адже в наших рядах було лише 300 чоловік і 14-та сотня Самооборони. Ми почали активно оборонятися, переходили з однієї барикади на іншу. Зобов’язані були стримувати «Беркут». Знали: якщо покинемо вулицю, то він зайде з тилу. Зрештою, хлопці, які були тоді на Інститутській, взагалі не мали куди відходити.

– У ту ж ніч, при штурмі Майдану силовиками, ти також був там?

Був. Пам’ятаю, підходили знайомі, які поспіхом забирали свої речі, казали, що звідси потрібно тікати, озброюватися і йти в підпілля. Так, частина Самооборони втекла, інша залишилася. Нас було мало, але всі, хто залишився, були налаштовані стояти до кінця. Я разом з ними усвідомлював: якщо здамося, то нас усіх репресують, як у радянські часи. Наша група охороняла керівника – Дмитра Яроша. Цілу ніч ми стояли на відстані 10-15 метрів від лінії оборони. На протилежному боці силовики застосовували багато газових гранат, травматичну зброю. Було багато контужених та поранених. Особливо потерпали тоді ноги.

– Проаналізуй дії столичного Майдану – коли він був правий, а коли помилявся?

Люди не прислухалися до нас, коли ми наголошували, що мирна революція не пройде, як це було у 2004 році. Не вірили, що буде застосована сила і тому слід готуватися якнайшвидше скидати владу. Адже був марш мільйонів – тоді можна було повалити владу екс-президента за один день. Проте цього не зробили. І лише через те, що лідери опозиції побоялися взяти на себе відповідальність. Це мінус. А плюс, що народ не побоявся цього режиму, зміг нарешті піднятися та об’єднатися. Я бачив на Майдані різних людей – від простих робітників до інтелігенції.

– Як вважаєш, чи потрібно сьогоднішньому Майдану розійтися?

Майдан не досягнув усіх своїх цілей, режим не повалений. Але зараз нема чого там стояти, тому що є більша проблема для України, ніж наші політики. Це імперська Росія, яка намагається заволодіти територіями нашої держави. Я не буду казати, хто там залишився і що робить, не хочу оскверняти пам’ять про те, що там відбувалося. Однак зараз там нічого не робиться, тому вважаю, що Майдану варто розійтися. Треба лише символічно залишити кілька наметів. Якщо буде потрібно, люди знову зберуться.

–         А як контролювати владу, щоб вона дбала про народ?

Майдан не контролює владу, він не ефективний. А тиснути на політиків можуть місцеві люди. Наприклад, у Києві – кияни, в Івано-Франківську – франківці, і так у кожній області. Якщо хтось із високопосадовців діє всупереч законам, потрібно піти і культурно попросити його покинути свою посаду. Якщо не погоджуватиметься, то аж тоді можна знову запалити шини чи коктейлі Молотова.

– Як вважаєш, після зимових революційних подій в українських політиків забилися нарешті серця, які зазвичай були холодними до українського народу? Народилися думки, щоб таки подбати про нього?

Навряд чи. Виглядає, що вони ще більше намагаються сіяти розбрат між людьми. Щоб не могли об’єднатися проти них і не забрали у них їхні гроші. Вважаю, що ніхто з політиків, які були при владі, не має залишатися у ній. Вони ніколи не будуть дбати про Україну.

– Що ж тоді робити з теперішньою владою?

Вигнати усіх чиновників та депутатів і набрати нових. Мають бути націоналісти, які раніше не займали високих посад і при цьому вирішували проблеми, піклуючись про звичайних людей.

– Як гадаєш, чи не помилився народ, ставлячи позначку на президентських виборах за Петра Порошенка?

На мою думку, народ купився на старі хитрощі. Намалювали рейтинг, а народ проголосував. Не можна вибирати на посаду президента тих, хто довгий час був у політиці і мав змогу щось суттєве зробити для кращого життя українців, проте не зробив.

– Де ти зараз? Не набридло воювати? Не спадало на думку, що можеш скоро розпрощатися із життям?

Я – доброволець у Донецькій області. Розумію, що потрібно зупиняти ворога. Рано чи пізно він може зайти у той край, де мої друзі та родина. Відтак вважаю, що слід відразу боротися із агресором. Звичайно, є страх за своє життя, але хтось повинен боронити державу від окупанта.

– Хлопці, що поряд з тобою, які вони?

Тут зі мною в основному усі добровольці. Біля мене є мої друзі та знайомі. Ніхто нам не платить і не обіцяє жодних пільг. Здебільшого ми допомагаємо нашій розвідці, чергуємо на блокпостах. Керуємося ідеєю «Україна понад усе». Наше життя не є настільки важливим, як народ, який потрібно захищати, незалежно від того, як вони нас сприймають. Не варто забувати, що дехто ще досі вірить у те, що ми поганці-бандерівці. Але це не завадить нам стояти до перемоги.

–         Що ти вже встиг побачити у Донецькій області?

 

Я часто пересікаюся з батальйоном «Донбас», нашими військовими, десантниками та місцевою Самообороною. Приходять навіть донецькі чоловіки та запитують, як можна записатися до нашого загону. Бачу чимало сімей, які виїжджають із Донецької області. Самі ж жителі дякують за те, що ми тут, на сході, навіть запитують, коли нарешті виженемо терористів, щоб вони уже могли жити спокійно. Інші спостерігають з подивом. Бо ж «ніхто не бачив Правий сектор, а всі його бояться». Тут на власні очі жителі Донецька зустрічають і бачать нас.

 

– Що тебе вражає? Що тішить?

Вражає впертість українських військових, вони готові йти до останнього. Ми бува приїжджаємо у село, а прихильники єдиної України можуть нам сказати, що 100 хат підтримують Росію. Через деякий час нам кажуть, що тільки 50 хат за Кремль. Тобто люди таки починають усвідомлювати, де правда, а де брехня.

Одне прикро, що у Криму відразу потрібно було сепаратистські настрої притиснути. А допустили, що вони розгулюють на сході.

–         На твою думку, якою ціною та коли завершиться війна на сході?

Сподіваюся, що Україна залишиться цілою і Крим згодом повернеться до складу нашої держави. Враховуючи економічний тиск на Росію з боку США та європейських країн і те, що економіка Московії тримається на скотчі, вони довго не протягнуть з нами воювати. Думаю, до осені або принаймні до весни агресія Кремля припиниться.

– Що тобі хочеться сказати франківцям?

Щоб не були пасивними і стежили за подіями, які відбуваються у країні. Аби потім тихо не скаржитися в себе на кухні.

 

Розмовляла Вікторія ГОРДІЄНКО