На цих міфах у всі віки стояла Російська держава, підкидаючи традиційній російській свідомості свіжі казки. Сьогодні середньостатистичний росіянин, спочиваючи на зручному ложі традиційних міфів, охоче підгодовує свою шаблонну свідомість «антидепресантами» у вигляді свіжих казок про самого себе.

«Більшість росіян поважають Путіна»

Кілька місяців тому в Москві на Красну площу вийшла людина з плакатом, на якому було написане одно слово: «Х…ло». Людину забрали в поліцію і звинуватили в образі глави держави. «Дозвольте, – заперечив затриманий, – я ж не написав, кого я маю на увазі». – «І не треба – й без того всі знають, хто в нас х…ло», – суворо відповів поліцейський.

Простодушний поліцейський навіть не знає, наскільки він мав рацію. Не в сенсі невільної оцінки нинішнього президента, а в тому, що незграбна спроба його захистити обернулася несподіваною констатацією абсолютної, катастрофічної неповаги до нього. Міф про те, що в Росії Путіна поважають, постав із глибинного національного неприйняття самого поняття «повага». Російська людина з багатьох історичних причин не має уявлення про гідність. Вона любить принижувати й принижуватися, грубіянити й вислуховувати хамство, терпіти образу й ображати сама. Вміє схилятися перед кимось, зазирати в рота, розтягувати губи в посмішці на протокольних заходах, але в глибині душі більшість росіян упевнені: будь-яка людина – нуль.

«Росія дала світу великий кінематограф»

Це один із найулюбленіших, поряд із широтою та непізнаністю російської душі, міф, вигаданий у радянські часи, що перекочував у часи нинішні. Як і будь-який міф, він стоїть на сторожі ідеології. «Яке прекрасне кіно було в Радянському Союзі, які особистості, які режисери! А які добрі та чисті фільми знімали! Зараз нічого цього немає», – завивають бабусі біля під’їздів, міністр культури та Нікіта Міхалков.

Це неправда абсолютна і чиста. Радянське кіно не було ні великим, ні навіть видатним. То було кіно величезної країни, у якій студії всіх 14 республік безперебійно випускали на-гора близько сотні стрічок щороку, і 90–95 із них були стовідсотковим барахлом. З усього сонму кіновиробників СРСР Захід знав лише Андрєя Тарковского, який знімав штучне, не схоже ні на чиє кіно. Загалом радянський і пізніше – російський – кінематограф західні кіномани і спеціалісти цінять виключно в царині авторського кіно. Тобто того, що робиться не для широкого глядача, бо в Росії все, що для людей, – чи то фільми, автомобілі, чи то шпалери – є неякісним. Із масового кінематографа ласкаво прийняли тільки посередню екранізацію «Війни і миру», що отримала «Оскара», але лише за те, що була знята за чіткими лекалами Голлівуда. А ім’я такого шанованого на Заході Leo Tolstoy, за яким разом із Teodor Dostoevsky переважно й знають російську літературу, овіяло ці лекала «російським духом». Блискучі радянські режисери Григорій Чухрай, Григорій Козінцев, Петро Тодоровський, Марлен Хуцієв, Ельдар Рязанов, Васілій Шукшин, Алєксєй Ґєрман – усі вони були й лишилися внутрішнім продуктом (крім, напевно, Ґєрмана, якого в останні роки визнали західні спеціалісти, поставивши його приблизно на один рівень з улюбленцем Тарковскім), як і їхнє кіно, відоме лише знавцям російської культури.

Насправді все просто. Радянський глядач зовсім не любив вітчизняного кінематографа – він не знав іншого. І з тим, радянським, кіно, було спокійно – воно не несло із собою підлянок, було зрозумілим, чистим, відцензурованим. За це й подобалося. У ньому герой не міг вилаятися, героїня не могла показати оголені груди, школяр не міг нюхати кокаїн – воно не давало приводів хапатися за серце. А що ще треба обивателю, щоб проголосити кіно великим? Ті фільми, у яких смисл не гуляв на поверхні, а у формі метафор та езопівських конструкцій причаївся на глибині, глядач просто не дивився, а якщо й так, то не розумів.

Як заведено на російських теренах, якщо тобі не під силу побудувати щось нове, можна просто про всяк випадок зруйнувати старе. Якщо не здатен посіяти й виростити власний урожай, хоча б напусти колорадського жука на сусідський. Приблизно так вчиняє нинішня влада з російським кінематографом. Нова система держпідтримки, виношувана кілька років, вистрілила прямою наводкою по кіномистецтву – вигадливий мозок законодавців народив таку систему держпідтримки, за якої левова частка виділених на кіно коштів відходить до проектів на кшталт «Наша Раша» – відверте комерційне барахло, що при цьому саме здатне не тільки себе забезпечити, а й зібрати хорошу «касу».

«Хохол» – необразливе слово (монолог таксиста)

«Люблю хохлов, хохлы – они душевные, и песни у них красивые, да и вареники умеют делать. Что вы сказали? «Хохол» – обидное слово? Да бросьте, я ведь ласково. Разве на ласку можно обижаться? Я вот свою собаку иногда «тварью» называю, так и кричу: «Эй ты, тварь, иди сюда! Рядом!». И ведь не обижается – идет рядом. Потому что знает, что это я ласково. А вы говорите – хохлы обижаются. У меня друзья на Украине живут (че – «в» Украине? Ну не знаю, мои друзья говорят, что они «на» Украине живут), так вот мой друг про себя говорит: «Я хохол». Значит, это необидное слово, так ведь? Если человек сам про себя говорит… Вот вы Гоголя читали? У него там на каждом шагу «хохол», «хохол». Кстати, у него и слово «жид» по несколько раз на странице встречается. Он-то, наверное, знал, что обидно, а что нет. Я вообще считаю, что хохлы ничем не хуже нас, русских. У нас и языки похожи, только хохляцкий – он смешной. Но я хохлов и правда люблю, мы же братья. Если б они еще в НАТО не лезли. Они ведь там у себя в Хохляндии не понимают, что НАТО там своих ракет понатыкает – совсем кранты им наступят. А так я вообще считаю, что всякий народ надо уважать. Как и человека. Вот если человек оступился, нельзя его сразу за это перестать уважать – мало ли, каждый может глупость сделать. Так и целый народ – он тоже может глупость сделать, как хохлы со своим Майданом. Крови пролили цистерну, а зачем, какой толк? Поменяли одних олигархов на других, войной на своих же пошли, с самолетов бомбят, граждан пытают, убивают, теперь никакой стабильности нет и не будет. Не понимают, что это американцам выгодно, те их развели, как лохов. Жалко хохлов, люблю я их, душа за них болит. Братья ведь нам, хоть и мудилы, прости господи. А на «хохлов» обижаться не надо. Они же нас кацапами называют – мы ведь не обижаемся. Брось ты, необидное совсем это слово – «хохол».

«У Росії п’ють не більше, ніж у всьому світі»

Від певного часу розвінчання міфів про самих себе – улюблена забава російської людини. Кілька років тому це стало чи не наймоднішою темою для всякого знудженого від неробства й безгрошів’я публіциста, журналіста, «письменника». Всі кинулися розвінчувати міфи, у процесі нагромаджуючи нові. Виникла багатоступінчаста плутанина, з маківки якої стирчав один із головних та улюблених «міфів про Росію» – про російське пияцтво.

Уся його багаторічна, навіть багатовікова історія – це справжнісінький міф. Міфу про російське пияцтво, принаймні таке його поширення, як це уявляють росіяни, не існує. Розмови про те, що за кордоном нас вважають пропащими п’яницями, виникли зовсім недавно, у 1990-ті, коли ще вчора радянські, а нині нові росіяни почали виїжджати з країни. До цього в Європі та Америці алкоголікам робити було нічого – за кордон відпливали найкращі уми, а вони, як відомо, від спиртного чахнуть.

Коли за кордон ринули натовпи «малинових піджаків», що взялися скуповувати й на місці винищувати весь запас західного алкоголю, в іноземній пресі почали з’являтися незадоволені відгуки на нашестя росіян. Світ справді здригнувся. «Малинові» стали в позу ображених і виплекали міф про міф, мовляв, нам приписують непомірне пияцтво. У хід пішла статистика про споживання спирту на особу в різних країнах, і виявилося – о прекрасний народ-міфотворець! – що порівняно з ірландцями та фінами ми недоуки, порівняно з французами – первачки, ну а з німцями на рівних.

Нині РФ витрачає тонни паперу на статті й книжки, у яких розвінчується міфів про Росію. Оскільки міф про російське пияцтво створений у Росії і росіянами ж особливо вподобаний, то на видання, пере- і переперевидання макулатури, що спростовує цей міф, грошей спрямовується найбільше. У рази, в десятки разів більше, ніж на боротьбу з алкоголізмом.