Липень завжди був місяцем відпочинку. Всі їдуть на море. Чорне, Азовське – вибір невеликий, але все ж є. Пригадую, у 2005 році квитки на потяг влітку купував два тижні наперед.

Цього року, на диво, проблем з квитками на потяги південного напрямку не було взагалі. В суботу купив квиток. В неділю на пероні сідав на потяг до курортного міста Бердянськ. Київський вокзал, як завжди, багатолюдний. Підходимо з товаришем до вагона. Даємо квитки, показуємо паспорт і студентський квиток, заходимо в порожній вагон. Радіємо, що прийшли першими, і виходимо знову на перон.

Товариш курить, говоримо про те, як вже завтра будемо в батальйоні «Азов», провідниця стоїть і чекає пасажирів. За 20 хвилин наших розмов їх до вагону зайшло 11. Так і поїхали в практично пустому вагоні. З нами їхала жінка. Імені її називати не буду, бо не питав дозволу, чи можна написати її історію. Знайомство наше почалось, коли у вагоні різко запахло чиїмись духами. Знаєте, такий нав’язливий запах, солодкий-пресолодкий, від нього аж нудити починає. Товариш відкрив вікно, дихати стало легше. Почали говорити. Ми, бандерівці з Івано-Франківська, які їхали з Києва до Бердянська, і українка з Краматорська, яка їхала у Бердянськ із Мінська.

Незважаючи на часто згадувану політиками мовну проблему, ми прекрасно розуміли одне одного. Вона – нашу «западенську» українську мову, а ми – незвичну для нас російську. Говорили довго, адже поговорити українцям завжди є про що. Погляди на Майдан у нас схожі, на війну з Путлером також.

Жінка розповіла, що з Краматорська втекла разом з дитиною до родичів у Мінськ. Чоловік залишився в Краматорську, але коли там стало нестерпно, забрав кота, взяв намет і поїхав до Бердянська. Зараз живе там «дикуном» на пляжі. Жінка розказувала, що далеко не все, що відбувалось у Краматорську, показували по телевізору. В місті багато українців. В березні вони збирали кількатисячний мітинг. Вивішували в місті українські прапори. Але після того, як у місто увійшли озброєні бойовики і вбили кількох людей, всім стало страшно. Української армії в місті не було, і в кого шукати захисту, люди не знали. 

Трохи посміялися ми із самопроголошених міністрів. Виявилось, вони там змінюються ледь не щодня. Вчора ти міг бути пияком, а сьогодні ти вже міністр економіки. Бойовики роздали зброю місцевим. Правда, розрізнити українців і росіян можна, просто подивившись, як вони тримають зброю. Бо серед місцевого населення до лав республіки йшла далеко не військова еліта. 

Поїзд проїхав повз колону українських танків. Жінка зраділа, каже: «Їдуть до кордону. Будуть нас захищати. Бойовики часто обстрілюють місто, а потім говорять, що це зробила українська армія. Швидше б це закінчилось», – ці слова попутниці я добре запам’ятав. Адже далі вона розповіла, що після одного з таких обстрілів загинули двоє молодих хлопців, які повертались з роботи додому. Так-так, незважаючи на те, що йде війна, заводи в Краматорську працювали. 

Вирішили почитати новини. Переглядаючи стрічку на одному з сайтів, жінка ледь не розплакалась: «Краматорськ звільнили». Вона одразу почала читати,  що пишуть на місцевому форумі. Відповіла на декілька дзвінків і швидко лягла спати.

О 10:30 ранку ми приїхали до Бердянська. Наша скромна пасажирська десятка вийшла з вагона і розбіглась. Жінка з Краматорська, побажавши нам з товаришем берегти себе, поспішила на пляж, адже там її чекав чоловік. Ми не встигли пройти й 20-ти метрів від вагона, як нам одразу почали пропонувати житло. Багато жінок, які навперебій пропонують тобі зняти кімнату, квартиру, будиночок. В центрі, біля моря за 50 чи за 40 гривень з людини. Ми ввічливо відмовляємось, адже приїхали на Азовське море далеко не відпочивати.

Одна з тих жіночок, які пропонували житло, не витримала і каже: «Беріть житло! Нам взимку їсти буде нічого!». Я не знав, що їй відповісти. Мовчки продовжив йти. Так, ніби й не почув її слів. Пройшло більше доби, і я нарешті знаю відповідь. Коли війна закінчиться, обіцяю приїхати на Азовське море в Бердянськ, зняти житло за 40-50 гривень недалеко від моря, щоб мої земляки мали за що жити взимку.