Мені подобається, що настав час української моди. Нехай вона часто зроблена в Китаї і інколи не зовсім відповідає традиційності. Але дивлячись, як в неділю вишиванки вдягають ті, хто раніше вважали такий одяг показовим, відчуваю радість. Шкарпетки та білизна з українським орнаментом, одяг для цуциків з вишивкою – часом це виглядає абсурдно. Але попит породжує пропозицію.

Минулих вихідних Олег Скрипка організовував гарне дійство під назвою «Країна мрій». Спекотна погода, майстер-класи, етно-колективи, казки Сашка Лірника і виступи бандуристів. А ще ярмарки і смаколики та напої в «три ціни». Підприємливі майстри накували тризубів і наплели віночків із штучних квітів, нашили сумок з гербами і повидруковували магнітів з Майданом. Звичайно, патріотизм коштує дорого. Але наживання на історії – якась не дуже благородна справа. Футболка з яскравим принтом коштує двісті двадцять гривень, лляні штани – сімсот. Побутові дрібнички і сувеніри, звісно, дешевші. Попри все, товар не залежується. Біля окремих наметів навіть вишиковуються черги. Знаючи з фільмів і книжок, що на ярмарки їздили для того, щоб вигідно придбати. Я змінила свою думку: на них їздять, щоб вигідно продати. Але це так, роздуми.

На фестивальну атмосферу це не дуже вплинуло. Чоловік у шортах, зшитих з агітаційних прапорців, бабуся в рожевій спідниці і з віночком на голові. Кожен самовиражається по-своєму. Багато людей ходить босоніж. Один з козаків пропонує походити босоніж по вугіллі, щоб потренувати свою силу волі і хоробрість. В шумному місті налагодити зв’язок з минулим дуже важко. Маленькі хлопці вчаться танцювати гопак. Дівчата плетуть з соломи кошики та розмальовують глиняних птахів. Такі заняття сто років тому нікого не дивували. Натомість зараз викликають сильний інтерес. Це означає, що колесо історії крутиться і вона повторюється. А ще іноді здається, що ми забули свою культуру настільки, що все «наше» здається екзотикою.

Як би там не було, мені подобається час, в якому я живу. Час позитивних змін. Міста на сході країни повільно звільняються від загарбників. Вірю, що мода бути українцем дійде туди і торкнеться всіх. Бо насправді все просто: щоб почати цінувати, треба втратити. Багато людей втратило спокійний спосіб життя, а хтось – і саме життя. Жорна історії крутяться. Ніхто з нас не може бути певний, що завтра прокинеться в країні, в якій двадцять чотири області. Але захищати свої міста треба. Україна має ніжну шкіру, тому обпекти її дуже легко.

Натомість, вдягнувши вишиванку, ти ніби отримуєш броню. Такі собі «плюс сто» до витривалості і міцності. Візерунок на руках додає їм сили і працьовитості. Орнамент на грудях береже серце від страху і смутку. Є український вислів «народитися в сорочці». Вірю, що наш народ народився в ній. І не важливо, чи ця сорочка куплена на ярмарку, чи зшита руками близької людини. Вона наш захист у мирний і воєнний час. А захистом, як відомо, нехтувати не варто.