Їхав з Івано-Франківська додому, в Тисменицю, маршрутка була не надто заповнена, як не як – неділя. Сидимо, не маємо чим дихати. Типова ситуація для нашого громадського транспорту.

На Майзлях підсів чоловік з двома величезними сумками-кравчучками. Водій попросив пройти його пройти далі, чоловік без вагань подався в кінець «сауни на колесах». Рушили, шофер «врубав» попсу. Всі сиділи і, мабуть, як і я мріяли швидше вийти з “душогубки”. Аж поки з кінця маршрутки не донеслось прохання від пасажира, який щойно підсів. “Вимкніть москальську музику”, – попросив він. Водій не відреагував: не почув або проігнорував прохання, бо продовжував крутити кермо. Чоловік чемно попросив знову. У відповідь знову ігнор або глухота. Тільки жінка, яка сиділа поруч зі мною, про себе пробурмотіла: “Дурний якийсь чи що?”.

Пасажир взяв свої сумки і попросив водія висадити його в Микитинцях. Водій не зрозумів, що трапилось, тому чоловік пояснив: “Гроші можете не віддавати. Я не буду слухати москальську музику, поки мій син воює на Сході”.

Люди, які перешіптувались за спиною чоловіка, замовкли. Шофер нарешті вимкнув музику. Жінка, яка щойно бурмотіла у його бік сказала: “А чим винна музика? В Росії теж є нормальні люди”. “Мій син зараз в Донецьку воює, – пояснив незнайомець, – молоді хлопці гинуть, а ми слухаємо пісні ворога”. Більшість мовчала. Тільки один пасажир, який сидів попереду автобуса підтримав дядька, який «пішов проти системи». Напевне тому, що він віз сину, який нещодавно пішов до війська, намет та необхідні речі.

Через мить чоловіки вже говорили про синів, сепаратистів та Росію. «В нас війна»,- сказав один. «Війна війною, а музика має грати», – відповів йому інший…

Вчора, 20 липня, після двох тижнів перебування в зоні бойових дій, я повернувся додому. Там бачив різне: героїзм наших військових, байдужість біженців з Донецька і Луганська, і купу п’яних, яким абсолютно все одно, що десь гинуть наші земляки. Чув навіть звуки дискотек у зоні АТО. А знаєте, що ще гірше? Я приїхав додому і побачив те саме, тільки в менших масштабах.

Не буду нікого переконувати в тому, що ми всі однакові, що і тут, і там є різні, що ми – одна держава… Ви все це знаєте й без мене. Але сам навряд колись забуду, як зраділа моя мама, коли побачили мене вранці вдома цілим і неушкодженим. Як вона мене обняла, відправила мити руки, поснідала зі мною і з розумінням поставилась до того, що я скоро знову повернуся в зону бойових дій.

Для чого я це все написав? Просто хочу, щоб всі зрозуміли, що зараз нам не до свят, гульбанів і дискотек. Можливо це моя суб’єктивна думка. Але пиво на дискотеці коштує приблизно 15 гривень, так само як і пачка цигарок. А це кілограм гречки, яку солдат може їсти тиждень… Натомість ми танцюємо на дискотеках під російські пісні, слухаємо в маршрутках шансон, дивимось серіали про продажних ментів і дивуємось: чому ми так погано живемо?

А тому, що своє не поважаємо. В нас війна. Війна за волю і незалежність. Нам потрібна національна свідомість, яку російський кіч не сформує. Ми розуміємо чому в серіалах всі п’ють горілку, але не розуміємо чому батько не може слухати музику ворога, проти якого воює його син.

Я вийшов, потиснувши руки тим двом чоловікам. Якщо б усі люди були такими сміливими, як вони, то з хребта системи, в якій ми живемо, не залишилося би й кісточки.