В кінці липня, а саме 24 числа, виповнилося 50 років з дня смерті українського поета-неокласика Максима Рильського. У цей час випало перетнутися з його онуком – теж Максимом Рильським.

За освітою його онук журналіст, журналістикою займається все життя, як і громадською діяльністю. Разом із братом у пам’ять про видатного дідуся створили Благодійну організацію «Фонд Максима Рильського», а також проводять традиційні «Голосіївські читання» для молодих літераторів.

У розмові з онуком класика нашої літератури відкриваємо кілька невідомих сторінок з біографії поета.

 

– Пане Максиме, яким було Ваше спілкування з дідом?

 

Мені було сімнадцять років, як діда не стало. Коли він помирав, 1964-го, і його вже привезли з кремлівської лікарні, він лежав на першому поверсі нашого будинку в Голосієво, хоча спальня була на другому. Максим Тадейович вже не міг підніматися по сходах, медсестра приходила і робила йому знеболювальні уколи. Тоді ще біля входу росла вишня (зараз її вже нема) – така розляписта, і в ніч, коли він помирав, на цій вишні кричав крук. Вранці, коли ми прокинулися, діда не стало. Але от пам’ятаю з дитинства – вікна виходили на цю вишню. Ми влітку завжди жили в Голосієво в його садибі. А тієї ночі нам не давали спати вигуки цього птаха.

 

– А хто був при Максимові Рильському, коли він помирав?

 

Всі рідні були в одній оселі, але ви розумієте, не можна передбачити, коли не стане людини. Медсестра зробила укол і пішла. Ночували всі навколо – моя мати, яку він дуже любив, – Олена Максимівна, друга невістка Галина… Але він відходив… Ми не можемо сказати: серце відмовило і все. Він довго помирав – це був рак підшлункової залози. Завозили в той час найсучасніші японські ліки через кремлівську лікарню, робили все, що можна. І приїхав він з кремлівської, де фактично відмовилися від нього. Я добре пам’ятаю, як прилетів літак і нас підпустили до нього машиною буквально в Бориспіль (а в нього був ЗІМ – завод імені Молотова) – родиною зустрічати діда. Ми під’їхали, і його вже зводили по трапу, знаєте, як колись немічних перших секретарів. Але це інший випадок. Після цього він вже лежав в Голосієво на першому поверсі, там, де й померла його дружина – Катерина Миколаївна, яка була на дев’ять років за нього старша. Відійшла на вісім років раніше.

 

– А зі свого дитинства маєте спогади спілкування з дідом?

 

Я вам скажу, що нас досить відсторонювали від того, де жив і працював дід. Не було такого, що він бере нас на ручки. Ми ставились до нього досить обережно, і нам завжди казали: дід працює. Він прокидався о шостій ранку і йшов до саду підрізати дерева, а потім зі своїми ірландськими сетарами гуляв Голосіївським узліссям. Опісля дід повертався працювати в кабінет – значить, ніякого галасу. А його кабінет і три наші спальні, де ми жили, були на другому поверсі. Вітальня – на першому. У мене таке враження, що в сім’ї було досить шанобливе ставлення до нього. Хоча є фото, де я на руках у діда однорічний, і два чи три вірші присвячені мені. Але коли ви хочете від мене, аби я розповів, що от дідусь мене бавить, пестить, – то ні. Ну, я не можу цього згадати, хоч, можливо, це й було. Та я не звик брехати.

 

– Максим Рильський був офіційним поетом радянської влади, він мусив себе розділяти. Це якось відчувалося?

 

Коли він себе розділяв, мені було стільки років, що я цим абсолютно не цікавився. Це були п’ятдесяті роки. Його фактично тільки Хрущов десь в 56-му чи 57-му реабілітував у газеті «Правда». Микита Сергійович, з яким вони дійсно були в хороших стосунках, його рятував від репресій вже в кінці 40-х – це правда – від Кагановича, і тоді він написав у «Правді», що Рильський – «наш», радянський поет. До цього часу над ним постійно тяжіло оце, що його мають чи вбити, чи засудити. Ви ж знаєте, він сидів у в’язниці, і його хотіли «кадебісти» знищити руками ОУН-УПА. Не склалося, але в них весь час животіла ідея: от нам Рильський не подобається, ми не можемо його так – ми зробимо його так. Колись Ліна Василівна Костенко казала (мені передавали люди): «Я до нього зверталася на початку п’ятдесятих, мені було важко, а він мені не допоміг». А давайте зважимо, кому він допоміг і вивів в життя, а кому не зміг, – то що переважить? Він же не Бог. Але за це його «третє цвітіння» (кінець п’ятдесятих – початок шістдесятих) можна вибачити все інше.

 

– Ваш дід писав вірші, а чим займався Ваш батько?

 

Батько Георгій працював на телебаченні. Він професійний журналіст – закінчив факультет журналістики – перший післявоєнний випуск у 1951 році. Він засновував інформаційне телебачення, інформаційні новини. На жаль, передчасно помер у 1980 році, як і його на десять літ молодший брат Богдан (відійшов на початку 1991-го). Вони пішли занадто рано з життя. Ну, Максим Тадейович помер, коли йому було 69, так що за віком він пережив своїх синів. А я найстарший онук.

 

– Ви не пишете віршів?

 

Ні. Я, як і батько, професійний журналіст, я цим пишаюся – заслужений журналіст України. Це звання я одержав досить давно за створення мережі прес-клубів спілкування журналістів, які хочуть збиратися, спілкуватися і відчувати якусь ідейну спорідненість між собою.

 

– Пане Максиме, а у Вас же є польське коріння, адже Рильський – польське прізвище?

 

Я не можу сказати, що ні. Коли відзначали 115 років з дня народження Максима Тадейовича, я звертався до польської амбасади з проханням, що відбудеться за підтримки держави ювілейний вечір в національній філармонії, і я би був вдячний, коли би посол Польщі взяв участь, та вони не відгукнулися. Хоча молодший син Максима Рильського був заслуженим працівником культури Польщі, а сам Максим Рильський свого часу одержав орден почесного легіону Ягелонського університету.

 

– Нині відвідуєте місця Максима Рильського?

 

Ви знаєте, це для мене насолода – я двічі чи тричі на рік приїжджаю в Романівку, на малу батьківщину Максима Тадейовича, і сідаю ловити рибу біля старого млина, під тією грушею, де він перекладав «Пана Тадеуша». От ви розумієте, цей млин, тиша і ця груша, під якою він перекладав. Мені здається, що груша з того часу не змінилася, вона не міняється. От як виросла тоді, так і тепер стоїть. І я сиджу, тягаю коропців і відчуваю себе не просто спадкоємцем (ну, я не пишу вірші), а відчуваю, що сиджу на землі діда. Витягую по двадцять коропів (це зарибнений став на річці Унаві), і почуваю себе щасливим.

 

 

Розмовляв Василь КАРП’ЮК