У багатьох приватних нотних колекціях на Прикарпатті й досі зберігаються старі видання написаної для аматорського музикування літератури. Серед них – твори вітчизняних і зарубіжних композиторів,  декотрі з яких були свого часу дуже відомі. Сьогодні доводиться піднімати не один музикознавчий довідник, щоб дізнатися хоч дещо про тих, чиє ім’я майже ніяких асоціацій у пам’яті не викликає. Так, поряд з постатями М.Вербицького, В.Матюка, І.Воробкевича, Г.Топольницького, Й.Витвицького робимо нове (для себе) відкриття творчості М.Завадського, Ф.Яронського, П.Любовича, М.Кумановського, З.Кириловича, С.Абрисовського та інших. Скромні трударі, ці митці прагнули збагатити музичний побут галичан українськими за змістом та романтичними за характером творами, доступними для широкого загалу.

Чабарашки, шумки та думки

Здавалося б, що сьогодні музичні твори другої половини ХІХ – початку ХХ століття, призначені в Галичині для виконання в сімейному колі чи на любительських концертах, мають лише історичну цінність. І якоюсь мірою це так, бо їм на зміну прийшло професійне мистецтво, набагато змістовніше й глибше за образами, різноманітніше й складніше за виразовими засобами. Однак цілком їх відкидати означає недооцінювати ту важливу роль, яку вони відіграли, активізуючи українське музичне життя та заповнюючи порожнини в національному  репертуарі. І в даному разі не має значення, що цю легку аматорську музику писали переважно дилетанти від композиторства, бо ж звідки професійні українські композитори могли взятися в Галичині, яка від віків була в складі інших держав, при яких все українське гнобилося, затиралося і вважалося меншовартісним?

Домашнє музикування в середовищі галицького міщанства існувало в різних формах: гра  на фортепіано, гітарі, цитрі, скрипці, сольний спів із супроводом, вокальні квартети. Відповідними були й твори, передовсім, легкі обробки народних мелодій. Дуже популярними були й фантазії, в’язанки-віночки народних пісень, що будувалися у вигляді нанизування кількох контрастних наспівів, а з танцювальних жанрів – коломийки, чабарашки (близькі за характером до козачка), шумки та думки.

У танцювальних п’єсах композитори, як правило, відтворювали найбільш загальні риси, притаманні народним зразкам: запальні коломийкові ритми, лірико-епічні інтонації думки, танцювальні мотиви швидкої шумки та жартівливої чабарашки. Нерідко теми для таких творів запозичували із фольклорних збірників, скажімо, з «Музики до польських і руських пісень галицького люду» Кароля Ліпінського, «Руського солов’я» Миколи Надя, «Списку декількох русько-народних пісень» Івана Таланковича. На початку ХХ століття, крім значної кількості нових збірок, композитори отримали безцінне капітальне видання «Галицько-руських народних мелодій», зібраних Осипом Роздольським і розшифрованих Станіславом Людкевичем.

Цікавими творами на основі народного матеріалу стали «Концертні коломийки» П.Бажанського, обробка для інструментального тріо пісні «Ревуха» І.Біликовського, «Дві в’язанки народних пісень» для цитри М.Кумановського, «Коломийки» для фортепіано в 4 руки С.Абрисовського. Також в Галичині були популярні думки-шумки В.Заремби та його сина С.Заремби, В.Пащенка,  В.Зентарського, О.Нижанківського.

Значну частину в домашньому музикуванні займали так звані «пісні без слів», або «інструментальні романси» – співучі мініатюри сумовито-меланхолійного або лірико-патетичного характеру, а також неукраїнські танцювальні жанри: вальс, що з австрійського танцю перетворився в танець загальноєвропейський, полька, мазурка, полонез, кадриль. Охоче виконувались марші.

«Не свої» дилетанти

До репертуару галицьких музикантів-аматорів входили й твори композиторів зарубіжжя. Приватні нотозбірні постійно поповнювались німецькою, австрійською, угорською, французькою, польською, італійською продукцією, частково – друкованою, частково – переписаною від руки від когось із меломанів. При цьому переписувалися не лише доступні для виконання популярні п’єси, але й полегшені переклади фрагментів відомих оперет, частини інструментальних концертів та сюїт. Всі «не свої» композитори  мали відповідну освіту і не відносили себе до когорти дилетантів. Добре підкуті у плані композиторської техніки, вони її чудово демонстрували у своїх творіннях. Та, гортаючи їхні музичні альбоми, переграючи одна за одною фантазії, варіації, мініатюри, часто не бачиш за бравурними, танцювальними чи кантиленними образами змістовної думки і глибоких емоцій. У цьому сенсі твори українських аматорів, які набагато менш майстерні і мають подекуди великий ухил у бік сентиментальності, при зіставленні з закордонними композиціями значно виграють у безпосередності і щирості вияву почуттів.

П’єси і українських, і зарубіжних композиторів мали зазвичай програмні назви, скажімо, мазурка «Не жартуй» Я.Лопатинського, кадриль «Квіти вдячності» А.Ліпінського, вальс «Гвардія королеви» Д.Годфрі і тому подібне. У 1920-30-і роки до цієї нотної літератури додалися п’єси на основі модних танців: танго, фокстрот, шиммі тощо.

Вдома і на любительських концертах поряд з інструментальними творами виконувались старогалицькі солоспіви, обробки українських пісень, арії з опер та модних західних оперет, романси, вокальні дуети. Особливо популярними в Галичині були пісні на слова Ю.Федьковича «Весною пташки щебечуть» та «Як ніч мя покриє» (автори музики невідомі, хоч вважається, що останню пісню написав М.Вербицький), «Сонце ся сховало» І.Воробкевича, «Соловейко» М.Кропивницького – С.Заремби.

Друковані ноти

Однією з найбільших нотовидавничих фірм в Україні, яка постачала і  Галичину, було до 1917 року видавництво «Л.Ідзіковський». Воно друкувало твори класичної і популярної музики у Варшаві, Києві та в Ростові-на-Дону (Росія). Немало виконавської літератури надходило в Галичину з Кракова, Лейпцига, Гамбурга, Відня, Парижа. Тож у  книгарнях Львова, Станиславова, Коломиї, Перемишля та інших міст Західної України можна було придбати за помірну ціну твори Олівера Метра, Франца Зуппе, Йоганна Штрауса-сина, Альфонса Цибульки, Жана-Луї Гоббартса, Міхала Огінського, Василя Присовського та багатьох інших. Правда, українських митців серед друкованих видань майже не було – їхні речі існували або в рукописах, або літографувалися (переважно у Львові, а на початку ХХ століття у Дрогобичі, Станиславові, Коломиї та інших містах).

Потрібно відзначити оформлення титульної сторінки нот, яка завжди була дуже цікавою – з фантазійними малюнками й оригінальними шрифтами, і ніби заохочувала покупця придбати саме цей твір. В оздобленні титульних сторінок творів українських авторів використовувались переважно фольклорні мотиви: елементи вишивки, зображення людей в національному вбранні, типові українські краєвиди з селянськими хатинами, криницею, вербою, калиною тощо.

Домашнє музикування мало довге життя. Навіть тоді, коли розвиток музичної культури Галичини пішов по професійному руслу, коли з’явилися високохудожні твори інструментальної музики, які вимагали для виконання відповідної фахової підготовки, аматорське мистецтво продовжувало існувати. Все частіше в Галичині виконувались композиції М.Лисенка, Н.Нижанківського, С.Людкевича, В.Барвінського, М.Колесси, формувалась молода генерація музикантів-професіоналів,  а милі серцю простенькі обробки народних пісень, нескладні солоспіви, ті ж польки й думки-шумки звучали й звучали на родинних забавах, відходячи в минуле тільки з відходом їхніх виконавців.

Галина МАКСИМ’ЮК, музикознавець