Засновник та лідер всесвітньознаного рок-джаз-гурту «Брати блюзу», який зараз мешкає у Відні, без приводу розповів «Галицькому кореспонденту» про бухгалтерів і креативників від музики в Україні та Європі, про найбільші перемоги і поразки за 25-річний період існування групи, а також про те, що потрібно його рідному Калушу, аби стати всесвітньою столицею блюзу.

• Наскільки часто вам доводиться в творчих питаннях йти з собою на компроміс?

Я намагаюся не йти. У мене є власні вподобання і смаки, які, можливо, не завжди йдуть у ногу з модою в Україні. Для митця дуже важливо не гнатися за тим, що має комерційний успіх, а йти за внутрішніми відчуттями і багато працювати над своєю музикою. Бо якщо є гроші, успіх можна зробити, особливо в українському шоу-бізнесі. А от любов людей – це набагато складніше завдання для музиканта. І взагалі, музика – це коли слухають вухами, а не дивляться очима.

• Про вашу творчість доводиться говорити в контексті шоу-бізнесу? Чи це щось абсолютно альтернативне?

Якщо брати Україну, то точно не в контексті шоу-бізнесу, частково це в контексті альтернативної музики. В принципі, музика «Брати блюзу» завжди була авангардною в Україні, але на Заході, що цікаво, вона ніколи такою не вважалася. Адже в них більший вибір студій звукозапису, концертних агенцій, радіо, телебачення і медіа для аудиторії різних музикантів, стилів і напрямків. На жаль, до цього часу Україну вважають піратською країною, і це заважає всім в подальшому розвитку.

Зрозумійте правильно, я не намагаюсь поставити свою музику вище від іншої музики в Україні, просто наша аудиторія у всьому світі і ми враховуємо їхні інтереси також.

• Як би ви порівняли українську і європейську публіки?

Наша аудиторія більш попсова, бо вона більше довіряє музичним каналам, радіо. Вона більше присаджена на медіа. А західна – менше, вона сама формує свої смаки, не так женеться за модою, шукає, що їй цікаво, в Інтернеті, має власну думку. Там просто більший вибір.

За кордоном взагалі зовсім інші вимоги до музиканта. Вони не є кращі чи гірші, вони просто інакші. Є серйозний шлях, який кожен митець мусить пройти. Ви не можете, як це у нас можливо, зайти з вулиці й відразу стати суперзіркою при наявності валізи грошей. В Європі ви повинні пройти всі стадії, починаючи від студії звукозапису і закінчуючи співпрацею з різними музикантами, ротаціями на радіо, медіа. Тому в них дуже скрупульозний відбір і просіювання.

Насамперед, йдеться про змагальність між митцями, студіями, виробництвом. Наприклад, «Юніверсал» змагається з «Ворнер бразерс», «Соні мюзік» і т.д. Але в них є конкуренція, якої в нас немає. Бо в нас усе належить олігархам, мафії. Вони всім керують.

• Українська публіка здебільшого «всеїдна»: що їй підсувають, те й споживає. Як виховувати її смак? І взагалі, чи потрібно виховувати публіку?

Це дуже дискусійне питання. От, наприклад, Голлівуд. Як правило, в кожному касовому фільмі ви знайдете або окремий музичний фрагмент, або цитату про те, що таке добра література, музика, мистецтво загалом. І це свідчить про те, що цей ринок теж не є вільний, бо інакше ніхто б не вкидав такі меседжі. Бо навіщо вкидати меседжі на зразок «Слухайте Стравінського» чи «Слухайте Боба Джеймса»? Усе це прораховано Голлівудом – для тинейджерів і аудиторії, яка ходить на ці фільми, такі заклики є більш впливовими, ніж думка тої ж школи чи батьків. Це вже прорахований варіант меседжів, кинутих для нації, щоб вона розвивалася. Хоча мистецтво не залежить від того, чи ви його слухаєте, чи не слухаєте – воно абсолютне. Бах, Моцарт – абсолютні, вони не потребують, щоб їх крутили по радіо чи про них розповідали.

• Але важливим є питання вироблення смаку…

О! І питання смаку в Україні – номер один. І не тому, що немає грошей. Проблема не в відсутності грошей в Україні, а в відсутності смаку. Йдеться не про модний бренд чи сумочку, чи те, про що розповідають у модних шоу, – це не є питання смаку. Це питання попси і комерції. Щоб був смак, треба, щоб було громадянське суспільство, яке має свою думку. Треба починати з культурних програм і студій. Те, що роблять на Заході. Вони постійно працюють з молоддю – фестивалями, конкурсами, радіо… І стараються давати якісний і альтернативний комерції продукт. Це скрупульозна робота, яка має проводитися щоденно. І це якраз і є завданням Міністерства культури і всіх подібних інституцій. І питання не в тому, щоб провести якусь одну акцію і все. А в тому, що праця має бути кожного дня. Бо від цього залежить, наскільки в нас буде багато добрих музикантів і митців. Це дуже серйозні питання, і про них принаймні треба багато говорити. А я не бачу, щоб у нас про це говорилося.

• Вашій групі парадоксально вдається творити музику, незважаючи на те, що майже всі учасники розкидані по цілому світу. Як виглядає творчий процес?

Щоб зібрати групу на виступ, треба починати про це говорити за півроку наперед. Як правило, я пишу музику вдома, потім, якщо планується концерт, ми збираємося на репетиційний період. Так само і на запис у студії. Все це непросто. Адже, попри «Братів блюзу», кожен музикант працює за індивідуальними контрактами в різних проектах по всьому світу.

• Непосвяченим у це здається, що оскільки група відома в світі, а її засновники й композитори мешкають у Відні і мають цікаві контракти, то фінансові клопоти відсутні взагалі…

Музикант на Заході не працює за таким принципом, як це собі люди думають. Ви зробили проект, вам його профінансували – і все. Далі ви йдете і робите інший проект – це може бути серія концертів, тур і т.д. – і, відповідно, шукаєте на нього нове фінансування. Так працюють музиканти по всьому світу, така структура цієї індустрії. Багато часу займають юридичні  моменти, авторські права, радіоротації. Нас минулого року приблизно 100 радіостанцій по всьому світу крутило. Це дуже складно, багато переговорів, особливо з Америкою, Великобританією, Італією, Францією і т.д. Це все треба координувати. Тому ти свідомо йдеш на те, що тебе менше знають в Україні, що не маєш бази, студії. Але для музики це не є головним.

• Востаннє про ваш гурт в Україні активно говорили в 2011 р., після виходу чергового альбому. А після того інформація про вас практично відсутня. Ви взяли паузу чи проблема у поганому висвітленні з боку українських медіа?

Якщо чесно, то погано висвітлюють. Бо за цей період у нас була чудова співпраця із Асією Ахат в шоу геніального французького музиканта Еріка Серра. Він, до речі, є автором музики до фільмів «П’ятий елемент, «Леон-кілер», «Таксі». Потім, у 2013-му, – концерт до 20-річчя гурту в залі «Кристал Холл» у Києві. А в 2014 р. музиканти роз’їхалися по своїх проектах. У 2015-му в Австрії вийшов новий акустичний альбом «Elegant Dualism» з гітаристом, композитором Ренсом Ньюландом з Нідерландів. Це те, що наші медіа взагалі не висвітлюють.

А в квітні  2013 р. в одній із клінік Нью-Йорка помер від онкології Андрій Мельник, наш басист, один із засновників групи, франківчанин і просто друг. Він не казав про свою хворобу. Він часто телефонував з Америки, хотів приїхати на ювілейні концерти і не встиг… Я дуже шкодую, що ми так і не зустрілись.

А стосовно журналістів… Для мене це дуже дивний підхід: журналісти шукають приводів – новий концерт, альбом. Мало хто звертається без приводу.

• Це вас ображає?

З одного боку, це навіть добре, бо я можу над чимось зосередитися. А з іншого – це дивно. Медіа не повинні йти тільки за приводами. Бо привід – це не є в музиці головна річ, головне – музика і музиканти.

• Митець існує і творить поза часом і простором та не залежить від політичної ситуації в країні чи таки мусить якось на неї реагувати?

Взагалі, музика і політика – це є окремо. Але музикант не може повністю відділитися, це нереально. Музикант дуже чутливий. Він не може просто сказати: ні, я поза всім, це мене не стосується. Навіть Бетховен різко відреагував, розірвавши свою присвяту Наполеону, коли той ввійшов у Відень: він присвятив Наполеону свою симфонію як оду демократії, а коли той вдарився в тоталітаризм, композитор уже інакше зреагував. А Гайдн (автор музики німецького гімну), коли французи ввійшли у Відень, відкрив вікно і грав патріотичні німецькі пісні. Коли про це сказали Наполеону, той відповів, щоб не чіпали старого.

Усе, що відбувається з суспільством, має вплив на музику, навіть на народну. І ми намагаємося знайти щось наше, автентичне. Наприклад, в композиціях «Oj-ja» чи «Lost in the forest» з гуртом «ДРЕВО», чи в «Authentick life». Коли ми з Ренсом Ньюлендом писали треки до CD «Elegant Dualism», він просив зробити імпровізацію з українським мелосом. Так з’явився «From Dneper to Danube». Ми пробували відтворити дух із часів з фільму Тарковського «Андрій Рубльов» – період монголо-татарської навали, глобального конфлікту. І в треку є цей момент у джазовому варіанті – того, що відбулося в Україні.

• Ви згадали Тарковського. Ви могли б себе назвати Тарковським у музиці, зважаючи на вашу альтернативність?

Якщо би так, то я би був щасливий від таких порівнянь, бо мені дуже близька його творчість. От коли я тільки починав свою музичну кар’єру, мені розповідали про музикантів, яких я тоді не знав. А від принципів, які закладають ці великі митці, потім починають відштовхуватися цілі покоління. Всі казали: Майкл Девіс – то є музикант, який створив епоху! І я спочатку думав: чому? Були ж сильніші. А тому, що він так грав музику і так її відчував, як ніхто інший з джазменів!

 То відчуття важливіші за професіоналізм?

Звичайно. Найголовніше для музиканта – відчуття й інтуїція. Професійність можна здобути, це залежить від ваших старань і педагогів. Але якщо немає відчуття й інтуїції, все інше не важливо.

• Наступного року «Брати блюзу» святкуватимуть своє 25-річчя. За час існування гурту яка була найбільша перемога?

Це наш перший альбом зі студією, особисто для мене це CD «БРАТИ БЛЮЗУ» з німецькою «BMG-studio», а також інтерв’ю з MTV в Будапешті в 1994 році, під час туру. Нас єдиних зі всього фестивалю «Червона рута» вибрало MTV для інтерв’ю. З концертів мені найбільше запам’ятався 1997 р. Велика сцена «Sziget fest» в Угорщині, спільна з «Рамштайн», «Гріндей», «Петі Сміт», «Терапія», «Голді» та ін.

• А найбільша поразка?

Те, що музиканти поїхали з України у 2000 р. Занадто швидко. Рік-два ще потрібно було попрацювати в Україні, якраз вийшов наш новий альбом на «BMG-studio». На жаль, мені не вдалось музикантів переконати. Це було складно, саме тоді почалася дуже активна приватизація музринку України.

• Ви б не хотіли взятися за розщеплення цього герметичного культурного простору? Можливо, розкрутити Калуш як бренд – скажімо, як столицю світового блюзу…

(Сміється.) Світового – це круто! Все залежить, хто продюсує і який бюджет фестивалю. Бюджет фестивалю хорошого міжнародного рівня починається від мільйона доларів. Насправді коли доходить до реальних речей, то все згортається до банального фінансування – і на цьому все й зупиняється. Усе перетворюється на банальну історію на кшталт Дня міста, беруть з телевізора модних персонажів – і все. Оце мене й найбільше дивує: немає креативності, мало творчих людей, які беруть на себе відповідальність, зате багато бухгалтерів, які все це рахують.

Якщо мені запропонують в рідному Калуші чи в іншому місті відповідний бюджет, я подумаю – чому ні?

 

Розмовляла Наталя ТКАЧИК