Півроку за кожним їхнім кроком та кожною їхньою дією слідкували мільйони українців. Нині про героїчні вчинки євромайданівців згадують щораз рідше. Володимир Гаврилаш – один із сотні тих, хто став, сам того не усвідомлюючи, рушійною силою Революції гідності. Він скромний молодий чоловік, про пережите не жалкує, лише здоров’я, котре забрали «беркутівці», йому відновити не вдається. Щоденні болі не дають йому забути Майдан, що змінив усіх нас. Ось його спогади…
Майдан гідності
Тоді я не підтримував жодну партію, хотів лиш, аби все було добре. А з Дідичем (один з перших загиблих у Києві прикарпатців) познайомився ще в Городенці, на місцевому Майдані. Хотів їхати в Київ, але спершу було страшно. Підійшов до Сергія і кажу, що хочу на Майдан, а він мені: «Тобі того не потрібно, нащо тобі їхати, аби тебе побили». Того разу Дідич мене з собою не взяв, я поїхав сам.
Прибув 11 грудня та одразу потрапив у вир подій, бо ми щодня пікетували міліцію, прокуратуру, різні міністерства. Вже там провів Новий рік, Різдвяні свята, кілька разів повертався додому, але знову вирушав на Майдан.
Криваве Водохреща
Коли страх, нічого не відчуваєш. Пам’ятаю, як мирний мітинг переріс у протистояння. З боку міліції в натовп полетіла перша димова шашка, а демонстранти пішли у наступ. На арку стадіону «Динамо» я заліз, аби бруківку в них кидати. Бачив там зо п’ять-шість хлопців, які також видряпалися туди. «Беркутівці» стягнули, почали бити, хлопцям вдалося вирвати нас з їхніх рук.
Тоді око забили так, що взагалі нічого не бачив, по нирках отримав стільки, що від болю йти вже не міг. Мене в Жовтневий (палац – авт.) занесли, там виходили, і там я залишився їм допомагати. Одразу участь в акціях брав як активіст, а після того, як отримав травми (зір на одне око втратив та руку відняло), залишився у медпункті волонтером. За кілька днів, коли до нас почали заносити вбитих, лікар сказав: «Треба готуватися до найгіршого».
Смерть побратима
18 лютого ми разом з Сергієм Дідичем прийшли до Маріїнського парку на акцію протесту. Були без захисту, проти нас тоді стали «беркутівці». Сергій стояв від мене метрів за чотири, і я бачив, як він упав, коли біля нього розірвалася граната, але нічого зробити не міг. Газ діяв так, що я почав задихатися, в очах помутніло. Люди кинулися врозтіч, а спецпризначенці побігли за нами навздогін. Тікали ми до Жовтневого, я заховався на третьому поверсі. Через дві години внутрішні війська ще раз прочісували палац, там мене під столом і знайшли. Били нещадно, і лише коли дізналися, що я з Івано-Франківської області, а один з бійців був родом з Галича, відвели до командира, а далі провели у медпункт.
Утім, від «Беркута» втекти не вдалось. Спіймали, закрили в автозаку, поруч був ще один хлопець з Криму, якому поламали руки, ребра, повибивали зуби. Спершу сказали, що відвезуть в міліцію на допити, а далі ще раз потовкли, роздягнули та відпустили.
Бачив, як розстрілювали людей, пробував їх рятувати, на моїх очах хлопці помирали… І мене мали вбити, але врятувала бруківка. Щойно я зігнувся за новим каменем, як чоловіку, що був позаду мене, куля вцілила прямо в голову. Певно, я мав жити…
Я на колінах буду лазити, але стоятиму до кінця. Як їхав з дому, казав мамі: «Сподіваюся на все, але хочу, аби було добре». Вона не пускала мене в Київ, але я втік, не послухав її. Вже 21 лютого згадав її слова, думав, чого не послухав, але так мало бути.
Перемагати біль
Я маю офіційну виписку майданівського лікаря з перерахованими забоями, травмами та діагнозами, але від лікування в Києві відмовився – боявся, що будуть переслідувати. Зараз на очі пелена заступає, голова болить сильно, погано бачу, а ввечері приступ болю через нирки такий починається, що на колінах повзаю. Більше 25 кілограмів підняти не можу. Лікар одразу сказав: нирки не вилікуєш, живи так, як є. Треба мати гроші, аби здоров’я поправити, тепер ніхто не дивиться, що ти майданівець, тепер на Сході війна.
І я хотів їхати на Схід, але який з мене вояка, добре копнути – і впаду. А щодо того, що в Києві на днях було, коли шини палили та намети не давали зносити, то чого вони не їдуть на Схід воювати, а воюють в столиці? Той Майдан давно потрібно розігнати. Я приїхав туди подивитися, в Жовтневий подався, аби згадати, минуле пережити, а бомж підходить та каже: «Дай копієчку на Майдан». Який це Майдан – притулок для зброду.
Немає прощення
Коли на Грушевського бійня була, то я був медбратом, завжди супроводжував лікарів, бо їм треба було допомоги фізичної та підручної. Тиск поміряти, під час операції щось подати, підтримати. Було так, що одного оперують, а двоє вже без свідомості лежать. «Беркут» залітає у медпункт, люди кров’ю заливаються, а вони кийками поранених добивають.
Я «Беркут» ненавиджу, якби мені дали автомат, всіх би перестріляв. Знаю, що це емоції, але після побаченого сприймати їх інакше не можу. Скількох інвалідів вони зі здорових хлопців зробили… Про внутрішні війська нічого не скажу – це 19-річні хлопці, вони нічого не розуміли, їм дали наказ, і вони його виконували, але вже тоді вони були добрішими, а ці 40-річні йшли і людей кийками змітали… Нехай їм Бог і люди прощають, але те, що вони зараз воюють, – це показуха. Якщо виявиться, що зброєю, з якої на Майдані вбивали, воюють на Сході, то що нам скажуть, що вони за нас воювали? Справа закрита, ніхто нікого шукати не буде. Хоч одного покарали за те, що люди гинули на Майдані?
Згадати, щоб забути
Недавно в прокат фільм вийшов «Майдан», я пішов подивитися. Як згадав собі ті події, то в мене аж мурашки по тілу забігали. Краще б не бачив, не хочу, аби це показували ще раз. То погані спогади, бо в пам’яті зринає бруківка з ріками крові, обличчя тих, кого не врятували, перебиті руки, ноги, розбиті голови та знущання «беркутівців». Я це бачив, пережив, тож дивитися ще раз – несила.
Записала Ірина ТИМЧИШИН
Посередині – сотник івано-франківської сотні Сергій Дідич, того ж дня він помер, справа – Володимир Гаврилаш.