Роман Рось – відомий львівський музикант, надзвичайно активний і різносторонній митець.

Ось тільки деякі деталі його біографії. Один із засновників культової групи «Мертвий півень» у 1989 році. Брав участь у численних концертах та фестивалях, став лауреатом «Червоної рути» у 1991 році. Працював у студії Львівського молодіжного театру та переміг на конкурсі «Слов’янський пілігрим». Стажувався в театральному центрі Єжи Гротовського в Понтедері (Італія) у 1991 році.

Далі – проект «Закриті гори» («Closed Mountains»), CD, виданий московською фірмою «Landy Star Music» у 2000 році, відзначений музичними критиками. Концерти у Франції, співпраця з найкращими французькими музикантами на фестивалі «Luisianes Sonores» у Бресті (Франція).

Перемога на фестивалі-конкурсі «Культурний герой» (2001 р.) разом із Юрієм Яремчуком та Наталкою Половинкою.  Участь у програмі «Gaude Polonia» міністра культури Польщі та реалізація проекту «Агорафобія» в соляній копальні у Вєлічці під Краковом разом з Юрієм Яремчуком (саксофони) та Зоряною Рось (вокал). 

Заснування у 2010 році джаз-клубу «Івано-Франківськ» (офіційна сторінка – www.jazzfranko.com), директор Міжнародного фестивалю «Джаз-Без» в Івано-Франківську. Заснування та проведення постійно діючого Міжнародного фестивалю сучасного мистецтва “Старе кіно по-новому” (Івано-Франківськ). Перший триденний фестиваль відбувся у травні 2010-го.

Проекти «Жінка-риба» та «Портрети» на Міжнародному фестивалі «Молодість» 2012 р. в Києві разом із «Jaques Di Donato» та Christophe Rocher (Франція), Юрієм Яремчуком, Зоряною Рось та VJ Group «CUBE». З 2003 року – президент Фонду розвитку екотуризму «Витоки». Будівництво козацької чайки «Спас» біля Львова. З 2006 року – походи Чорним морем до Грузії, Криму, Одеси, походи Азовським морем та Дніпром.

Дискографія: «Закриті гори» («Closed Mountains»), 2001; «Агорафобія», 2009; «Портрети», 2010; «Жінка-риба», 2011; «Фольклор», «Бандуристан», 2012; «Америка», 2013; «Мольфар», 2014; «РоСол», 2014.

«Галицький кореспондент» бесідує з Романом Росем.

 

– Новий проект «РоCол» після деякої паузи виводить на сцену нового Рося. Який він, цей Рось? Що за «РоCол»?

«РоСол» – проект не зовсім новий. Після «Мертвого півня» пісенний процес не припинявся. Якісь пісні завжди вигадувалися всі ці роки, можна сказати – самі. Вірші і музика – я люблю це дуже.

Як музиканта і композитора мене найбільше «вставляє» спонтанна імпровізаційна музика. Такий собі егоїзм: троє чоловіків на сцені про щось незрозуміле спілкуються, а чи крім них ще хтось то розуміє, їх не обходить зовсім. І оце їхав я автомобілем до Києва з друзями і подумав, що, крім вже зовсім «Мертвого півня», нічого не зробив, що можна було б слухати за кермом чи просто в дорозі. Чи щоб батьки мої могли більше, як дві хвилини послухати. Чи будь-хто – не музикант… Щоби не треба було заморочуватися поясненнями, що я мав на увазі, коли грав там якісь точки чи лінії.

Тож я позбирав пісні, написані в різний період, але так чи інакше з кораблем (козацька чайка – ред.) пов’язані, і записав з Едіком Скрипником на студії. Ідея була від початку не тягнути з собою цілий хвіст музикантів, а зробити все самому і потім грати з діджеєм, використовуючи записаний матеріал. Едік черговий раз впевнив мене у цій ідеї, і виявилося, що його музичне мислення і смак мене дуже навіть впирає. Робота йшла легко. Потім після запису на студії Едік доробляв і додумував, як вже трохи іншу пісню. Отак із накладки такої «РоСол» і вдався. Назву Едік придумав – і ропа солена, і Рось соло, і ранкове похмілля, котре росольчиком запити… 

Мені подобається такий мінімалізм на сцені. І відкрита музика дає можливість пограти з багатьма музикантами просто на ходу. Місця для імпровізації там – ціла купа. Ідея в тому і є, щоби в місті, де відбувається концерт, запрошувати когось місцевого з нами пограти. І пісня, і спілкування, і спонтанність – присутні.

Паралельно я записав диск спонтанної музики з Юрком Зморовичем. Робоча назва – «Мольфар». Скоро можна буде послухати на нашій сторінці, яку ми вирішили переформатувати не як новини джазу, що відбуваються у Франківську, бо новин чим далі, тим менше, а як лейбл. Джаз, який ми можемо зіграти і записати. Або – наші друзі «JazzFranco».  

– Ти постійно перебуваєш в русі: різні колаборації, джазовий фестиваль, який ти щороку привозиш в Івано-Франківськ, спонтанні акції… Що тебе веде і куди ти йдеш?

Є багато у світі цікавих, творчих речей. Не тільки виконування чи написання музики або віршів. Цікаво зробити фестиваль і запросити на нього музикантів, яких любиш і слухаєш, щоби ще ті, кого ти любиш, їх послухали. Та й шану місту віддати, котре я вже сприймаю як своє і котре мені багато дало. Не саме, звичайно, місто, а мої у ньому друзі.

«Джаз-Без» трохи простіше організовувати, бо він одночасно відбувається у кількох містах. Глобальною організацією займається «Дзиґа», а у Франківськ я запрошую тих, кого, на мій смак і бюджет, вартує запросити. Наприклад, таких геніїв, як Брьоцман, який хмари над Франківськом розганяв своїм саксофоном, Маркус Стрікленд, Тетяна Комова. Це люди, які грають високе мистецтво.

Інакше – «Старе кіно по-новому». Його я роблю від початку. Зараз вирішив, що цей фестиваль може бути таким собі постійно діючим. Є нова ідея: запрошую музикантів, придумую дисципліну імпровізації, обговорюю з віджеями, і – вперед. Думаю дещо записати студійно з того, що ми вже зіграли. Для прийдешніх поколінь.

Справді, за життя хочу багато зробити. Не побачити-відвідати-познайомитися, а власне створити руками те, чого ще не було. Без якогось там лівого страху чимось пожертвувати задля чогось. Із задоволенням. Поняття кар’єрного зростання у звичному значенні – це якась пастка, з якої вибратися вже несила. Чим вище, тим менше шансів. Тому, як на мене, добре бути постійним пошукачем, ентузіастом, любителем. Бо якщо робиш те, що любиш, тоді це вдається якнайкраще.

– Ти львів’янин, який укорінився у Франківську. Що тебе найбільше приваблює тут в сенсі мистецьких інспірацій?

У Франківську кожна мистецька дія не губиться, не кажучи вже про те, що художники, тобто митці, як острови в морі – своєрідні, неповторні, яскраві. Все, що не робиться тут творчого, можна вкладати у рамку і залишати, власне, для поколінь. Я не маю на увазі недолугі творчі звіти управлінь культури міста чи області, і взагалі цю чиновничу містечковість і продажність, оцей весь пофігізм людей, які мали би спати і думати про розвиток культури, а замість того товчуть одне й те ж котрий рік. Я маю на увазі сплески, котрі, слава Богу, від того болота не залежать. Вони не губляться. Вони не є ініційовані попитом, не є кічем чи несмаком в жодному разі. Звичайно, дуже багато такого нема, але потенціал цього міста – півострова, курорту, трампліна – величезний. Ну, зачекати років сто доведеться, якщо не вигнати оце стадо трутнів з сірого будинку.

– Тексти в «РоСолі» – такі собі тексти моряка з рейсу, якого чекають на березі. Для кого ти їх пишеш, що тебе має зачепити, щоб ти зреагував?

Зачіпає багато, якщо бачиш і чуєш в дорозі. Коли спиш у чайці, то хвильки відбивають ритм до клінкерної дошки, виходить спонтанна музика. Колись цей рахунок чудово пояснив музикант Славко Хомик: треба рахувати на „раз”. Чайка для мене – музичний інструмент. Дерево звучить, є верхня дека – палуба. Душа – щогла. Струни – вітрила. Друзі-музиканти допомагають цим всім керувати. Часом назбирується багато, так, що вже через край переливається. В цей момент тільки треба ручку і папір мати біля себе. Тобто воно у мене без попереднього задумування. На емоції більше і спонтанно.

– До теми моря. Ти є президентом фонду «Витоки», який зокрема займається плануванням подорожей козацької чайки, яку було збудовано за твоєю ініціативою. Як справи зараз в екіпажу? Чому вам так і не вдалося вийти у далекий рейс і чи є ще надія на це?

Думаю, за цей час, що існує корабель, ми багато зробили корисного. На жаль, не все, що могли, але все попереду. Зараз те, що відбувається в країні, це – антитворчість, руйнація мозку. Творчість, будь-яка, нервово курить і намагається втекти з цієї «чорної діри». Виживає тотальне паразитування на темі «Майдан – війна – сотня – «я Лєніна бачив». Раніше було не до чистого мистецтва, бо була «торба Януковича» і тотальний тюремний фольклор. Зараз не до творчості, бо… берці, тепловізори, бронежилети і війна. Потім буде відбудова і накопичення, що теж не дуже сприяє творчості.

Одним словом, торба. До мистецького життя Нового Йорка чи Парижа – як козі до неба. Так що чайка виконує найкращу функцію зі всіх, котрі зараз можна виконувати: вчить дітей ходити під вітрилом, готує юних моряків. Ну, і чекає на довгу дорогу. Чайка мобілізована, як корабель, може перевозити людей і як пором. Осадка дозволяє підійти до берега у будь-якому місці. Не дай Боже, щоби це було потрібно у військових цілях… Мені ближче дев’ять балів посеред моря на моєму дерев’яному човні. Там, якщо гинеш, то сам, і не треба, щоб ти жив, когось убивати…

Війна, як і всі несправедливості у світі, використовування одних людей іншими людьми, – це біль, плач, шизофренія. Бо нормальна людина не може відкотитися до такого звірячого способу життя, не мислення, а руйнації, так ніби не було усіх цих романтиків, філософів, скульпторів, які прославляли красу і творчість. Знову зомбоване стадо в руках кількох осіб, котрі його поганяють, як хочуть. Істерія!.. Є у мене така величезна надія, що того плішивого кремлівського карлика шляк трафить.

– Зараз Україна переживає складний час певного очищення і протверезіння. Як митець в тобі реагує на війну?

Ти знаєш, я думаю, що це варіант – розселити східняків по всій Україні й асимілювати. Старі зіп’ються і вимруть, а молоді наберуться хоч якоїсь культури, повчаться нормально, познайомляться з мистецтвом, архітектурою… Як колись французи з бретонцями зробили після Другої світової війни за те, що ті Гітлера підтримали. Через двадцять років кельтська бретонська мова майже зникла, а кельти стали схожі на добропорядних французьких громадян.

Але рятувати треба тих, хто хоче бути порятованим… Я ніколи не хотів потрапити у ті інфіковані совком краї. Тепер от зіграв би там свій «РоСол». Для реставрації душі музика потрібна, як ніколи.    

                         

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ