«Дерево, що росте в мені». Серед безлічі книжок саме ця назва запам’яталася найбільше. Тому тему «внутрішнього городу» хотілось би розвинути. Часом можна почути: «В мене в душі квіти розцвіли…», «Ріки моєї душі висохли…» Вплітати навколишню природу в природу свого тіла – це доволі романтично. Віднайти саме того садівника, який посіє в душі саме ті зерна, – нелегко. Шукати таку людину і знайти її – велике щастя.

Бо дерево – це доросла особина. Виходить, що передувало дереву зернятко. Бо ж все починається з малого. Виростити в своїй душі красиву рослину – мистецтво. Бачити свою красу і красу інших – ще більше мистецтво. І жоден інститут культури і мистецтва не навчить цього. Для цього потрібно самому стати і вчителем, і учнем. Створити такий собі «театр одного актора». І жити життя, а не грати.

Я не знаю, на якому етапі росту моє дерево. Але чи то від надміру спекотного літа в столиці, чи через зміни міста проживання все частіше починаю вишукувати зачіпки, щоб побути нещасною і пожаліти себе. В такі моменти бракує слів мого діда (і його самого). Він казав: «Не шукай собі ключки». І я його слухала. Дідо мав малий дзиґарок на ланцюжку (слово «годинник» він рідко вживав), який був наведений на сільський час. Коли радіо говорило: «У Києві дванадцята година», дідовий годинник показував десяту. Ніколи не розуміла, звідки походять ці «мінус дві години». Напевно, це ще з повоєнних часів. Але є речі, змінювати які зовсім не хочеться. Коли зміна назв означатиме зраду.

Будучи влітку в селі, ніколи не мала за авторитет той київський час. А що основні міста мого дитинства були  Франківськ і Тернопіль, то припущення, що колись житиму в місті, в якому все на дві години швидше, навіть не виникало. Моя Україна – це територія між цими двома містами, іншої не було. Правда, колись дідо розказував, як їздив «на сезон» (сезонні роботи, хто не знає) «на Україну» (в район Черкаської та Кіровоградської областей). Там, «на Україні», дозрівали кавуни і було багато соняшників (ні перше, ні друге в Тернопільській області особливо не росло), і я по-білому заздрила дідові, що він бачив стільки світу.

Моя бабця бачила світ значно далі на схід. Вісім років в Сибіру, куди була вислана за політичні переконання. А ще за те, що батько був вчителем, а брат – партизаном. За те, що не погодилася славити владу загарбників. За те, зрештою, що була Людиною. Їй я не заздрила. Прокладання колій і рубання лісу, життя в бараках. Повернення на Тернопільщину після смерті Сталіна. Шлюб і троє дітей. Так от, коли знову звернутись до теми дерев, я рада, що дерево життя моєї бабусі було сильніше за дерево смерті. Що під час каторжної роботи її не привалило лісом, що вона мужньо винесла всі випробування і що дала життя мені. Що відчуття любові до України таке ж нормальне, як відчуття холоду чи спеки.

Так, моя бабця називала капюшон буркою, а приправу «Мівіна» – мальвіною, і оскарженню ці слова не підлягали. І, можливо, саме ці побутові дрібниці робили моє дитинство особливим. Хоча – покажіть людину, яка не скаже, що саме її дитинство було особливим…

І, можливо, саме завдяки спогадам про цих чарівних людей дерево, що росте в мені, стає міцнішим і розлогішим. На ньому щебечуть птахи і цвітуть квіти любові. Спогади і пам’ять тримають, змушують міцно стояти на своїх двох, стояти за своїх. А народна приказка «Життя прожити – поле перейти» нагадує, що немає кінця життю. Є лише перехід на інше поле, на якому ростуть квіти і дерева, на якому є всі, хто пішов від нас. На якому, зрештою, всі ми колись зустрінемось.