Днями

ДРУЖБА НАРОДІВ

У київському тролейбусі два негри, звичайні, темно-лілові, з чорними короткими стрижками і світлими долонями, їдуть, тримаючись за поручень і дивлячись у вікно. Вони погойдуються над маленькою китаянкою, яка сидить, втупившись носом у смартфон.

– Вибачте, – цікавиться один негр у кондуктора, низької жіночки з широкою спиною. – Ми доїдемо до Дрогожічі?

– Що? – від несподіванки кондуктор не відразу розуміє, чого від неї хочуть.

– Ми доїдемо до Дрогожічі?

Кондуктор підозріло оглядає негрів.

– А вам навіщо?

Негри переглядаються.

– У справах.

Кондуктор не встигає відповісти.

– Доїдете, – каже раптом китаянка, вимикає смартфон і встає з місця. Вона загинає пальці у негрів перед носами. – Одна. Друга. Третя зупинка.

Тролейбус відкриває двері. Китаянка виходить на зупинці.

– Бач, яка дружба народів, – каже кондуктор чомусь мені і просувається далі.

 

Якось

КОМПОЗИТОР

Сидить вдома композитор. Роботи немає. Грошей немає. Криза… І тут дзвінок. Телефонує приятель, режисер: «Слухай, мені тут до фільму темка потрібна на фінальні титри. Заграти щось простеньке. Прем’єра через два тижні, гину, рятуй!»

– Запросто! Розкажи тільки, про що фільм, щоб я з музичною темою не схибив.

– Та в ньому взагалі музики немає! Тема тільки для титрів потрібна. Ну, уяви собі: з сухого дерева лист повільно зиґзаґом падає на мокрий асфальт, і як тільки долітає до землі, починається твоя тема і титри.

– ОК. Через тиждень зроблю.

І композитор з “голоду” створив неймовірно красиву, чудову музику – хоч зараз на “Оскар”. Ну, і відправив режисерові. Той відповів, мовляв, все гаразд, і запросив на прем’єру… Приходить композитор – зал порожній. Тільки на гальорці парочка літня сидить – обом далеко за 80. Ну, думає композитор, ясна річ – драми нині не в ціні, нікого, крім старичків, не цікавлять. Сів він, світло погасло, і почалося… На тлі природи мужик самозабутньо відривається на моделі з величезними, як баскетбольні кулі, цицьками. Далі – більше, ще парочка підійшла, помінялися… Потім ще негри, каліки, карлики –все це кодло вже в екран не поміщається. Потім взагалі собака прибігла! Спочатку собака всіх віддерла, потім всі її…

І тут камера бере крупний план, наїжджає на сухе дерево, на листок, листок зривається і повільно падає зиґзаґом на землю, звучить неземна, чудова тема і йдуть титри. Вмикається світло… Композитор сидить в шоці, червоний, як помідор, від сорому. Думає собі: “Ну, скотина цей режисер, оце зробив послугу! Що про мене люди подумають!” Встає зі свого місця, з цими думками йде до виходу і тут помічає, що літня парочка в передінфарктному стані сидить і на нього дивиться… І він нічого кращого не придумує, як сказати: “Музика моя!” А вони, продовжуючи дивитися скляними очима на порожній екран, відповідають: “А собачка наша…”

 

І взагалі…

Після довгої проповіді священик запитав у прихожан, чи готові вони пробачити своїх ворогів. Близько половини з них підняли руки. Незадоволений результатом, священик продовжував говорити ще хвилин 20, а потім повторив своє запитання. Цього разу руки підняли близько 80% прихожан. Священик прочитав проповідь ще 15 хвилин і знову запитав, чи готові вони пробачити своїх ворогів. Втомлені парафіяни відповіли одноголосно, і тільки одна літня дама утрималася.

– Місіс Джонс, ви не готові пробачити своїх ворогів?

– У мене немає ворогів, – відповіла бабуся.

– Це дивовижно! А скільки вам років?

– Дев’яносто три.

– Місіс Джонсон, будь ласка, вийдіть вперед і розкажіть нам, як людина може дожити до 93 років, не маючи при цьому жодного ворога.

Маленька мила старенька повільно вийшла в центр храму, обернулася до парафіян і сказала:

– Це елементарно. Я просто пережила цих покидьків.