Війна забрала вже не одне життя. Кожного дня ми втрачаємо тих, хто мав би будувати цю державу. На війну поїхали не боягузи, наркомани чи пияки. На війні – патріоти. На війні ‒ цвіт нації. На війні кращі сини.

Олег Аксененко прийшов у «Азов» на самому початку створення батальйону. Хлопцю було 20 років. Він родом із Луганська, був на Майдані й вірив у велику Україну.

Із ним ми познайомилися в липні, у місті Маріуполь. Аксьону завжди щастило. Коли він стояв на посту, нам приносили багато продуктів, їжі, грошей. Одного разу дівчата навіть принесли торт, який самі спекли для хлопців. На торті було зображення тризуба. Аксьон про цей торт часто згадував, як і про рідний Луганськ. Хотів, щоб його місто швидше звільнили. Хотів сходити на футбол. Цього року його луганська «Зоря» грає у Лізі Європи.

 Аксьон узагалі дуже любив футбол. Був голкіпером збірної «Азова» у товариському матчі з маріупольською дітворою. Ми тоді програли, жартували, що через Аксьона, бо він не взяв пенальті. А він казав: «Хлопці, ми ж із дітьми граємо. Вони мають вчитися перемагати і звикати до перемог. А нам треба перемогти у війні, щоб ці діти жили в могутній державі».

За тиждень до бою ми з Аксьоном говорили. Він дуже хотів у бій. Я саме повернувся додому, розказував йому, як з’їздив. Аксьон слухав. Я бачив, що він теж хоче додому. Кажу: друже, а ти коли додому? А він мені відповідає: я додому буду їхати поступово. Спочатку доїду до Іловайська, де вбили наших. Потім на Донецьк, де вбили багато патріотів, а потім до Луганська.

Ти почав свою дорогу додому, друже. 20 серпня ти був у Іловайську. Перед боєм я зробив твоє фото. Там ти уважно слухаєш вказівки командира. Твої очі світяться, ти приїхав на першу зупинку своєї дороги додому. В Іловайську тебе поранило осколком гранати. Ти був живий,  ми донесли тебе до лікаря. Ти дихав. Я закочував тобі рукави на кітелі, щоб зробити укол, бігав по цілому будинку, щоб знайти подушку тобі під голову. Доніс тебе до швидкої. Я вірив, що ти житимеш, друже.

Лікар сказав, що ти втратив око, у тебе була поранена нога. Аксьоне, ти мав жити. В Іловайську мав залишитися той генерал, який обіцяв нам артилерію, обіцяв вертольоти. Там мав загинути він, а не ти.

Ти доїхав до Іловайська. Я не знаю, коли ти приїдеш у рідний Луганськ. Після бою твоє тіло привезли на базу, яку ти називав домом. Ми з тобою попрощалися. Усі хлопці прийшли з тобою попрощатися. Усі тебе любили. Для старших ти був як син, для нас – як брат.

Сьогодні 24 серпня. По рації передали: Батальйон «Азов», вітаю вас із Днем Незалежності. Хтось відповів: Слава Україні. А потім усі чоти відповіли: Героям слава!

Сьогодні твій похорон, друже. Похоронять тебе не в рідному Луганську, а в Києві. Я знаю, що ти хотів додому. Колись ти обов’язково туди приїдеш.

Аксьона вже немає. Він загинув за нас. Він дав нам право жити у своїй домівці, зі своєю сім’єю. Ходити на роботу, відпочивати з друзями. За наш спокій він поклав своє життя. І найменше, чим ми можемо віддячити луганчанину, – це звільнити місто, в яке він так хотів повернутися.

 

Герої не вмирають! Спи спокійно, друже Аксьон.