Цього разу до Львова їхав маршруткою. 
В Бурштині підсів білявий щетинистий хлопець у яскраво-зеленому одязі під яскраво-червоним лицем. 
Повний вуйко з сивою щелепою, що займав півтора місця, впізнавши його, привітно покликав на вільну половинку місця коло себе.
Поки за вікном мерехтіло міжміське бетонне “ковальство” – присадибні узорчаті огорожі, закошені “під ковку” – він говорив.

Про те, що зараз у відпустці з АТО, що пробує накопичити сил, бо на сході сили прибувають якимись дивними шляхами, тобто не прибувають, а їх ніби прибиває нерегульованими прибоями, не завжди вчасно, не завжди впопад…

Багато хто з присутніх чує уривки розповіді – вона ніби й не голосна, але чутна, не кічлива, а швидше – нервова. Мабуть, солдат за відпустку свої “вісті з передової” повторив тутешнім – заднім людям – нам, стільки разів, що йому вже хочеться, шоб кожне “свідченння” охопило якомога більше слухачів – просто щоб зекономити на кількості розповідей – бодай на одну.

“…дезертирства більше в інформації про дезертирство – в дез-інформації, ніж там, на війні: йдуть геть лише, коли залишаються без зброї, підмоги, їжі, коли нема чим відбиватись, і не видно, від кого – лише від вогню, коли залишитись рівноцінно самоспаленню, стати котлєтою по-луганські, на 100 процентів фаршированою смертю…
….гради – фігня порівняно зі смерчем чи ураганом, це – боги спопеління…
…з мого призову там друг – йому раніше навіть молі жодної не вдавалось вбити – люба міль може його перехитрити… з нами є священники, з автоматами замість кадил, не відспівують, а відстрілюють…”

“…сепари реально переконано бояться, що прийдуть бандери і їстимуть їхніх дітей і гвалтуватимуть жінок, які після того народжуватимуть бандерят, не здатних говорити російською…”
Вони живуть в жанрі альтернативної історії, яка для них стала безальтернативною реальністю….
“…тепер в бою сепарів вже практично нема, закінчились, це вже не сепари… всюди снайпери, серед них багато жінок – російські біатлоністки… стріляють у відзнаки, мають завдання перебити чинів, тому погони не носить ніхто, генерали, коли приїздять – вдягаються як рядові, але майже не приїздять – командування знекровлене, як зуби Гелетея… снайпери ложать старших чи сивих… небезпечно чимось вирізнятись, замотуємо пряжки шматами…”

Подзвонив до мами:
“…я вже на під’їзді, не хвилюйся, всьо порішав, заяву в ЗАГС – на п’ятницю, затримався, бо не було автобуса… зрихтуй щось тепле, я би з’їв…”

Мама хвилюється, як він доїде з якогось Бурштина до якогось пригороду Львова – як здолає якихось 60км міцний хлопець в справному автобусі з Гігою і Ласковим маєм у колонках в ясний день!
Мама тепер хвилюється за все, що пов’язане з ним – навіть за те, як звучить його ім’я, невідоме майже нікому, того самого хлопця, який щойно “з котла” і знову – “в котел”.
Можна лише уявити постійний задушливий жах матері, коли він там. Їй важче, ніж йому – їй незносніше. 
Вибиваючи кожного з наших, Путін прихоплює ще кількох інших людей, яких не видно – не чути, і для яких ця втрата – значно гірше власної смерті.
Праві ті, хто каже: будь ти проклятий, гімняний гноме, і всі, хто у твоїй підноготній, точніше – підкопитній! Приєднуюсь

 

Ростислав Шпук